Iсторичнi есе. Том 1

Політична, а згодом і культурна русифікація колишньої козацької старшини наприкінці 18 ст. творить зворотну точку в історії української національної свідомости. В добу, коли громадянства ще репрезентувалися своїми аристократіями, це означало перерив у національному існуванні України. Слідом за цим прийшло відчуження між народною масою й провідною верствою, що перестала служити інтересам рідного краю. Це відчуження еліти від маси засуджувало першу на політичне безсилля, а другу позбавляло конечних культурних послуг. Аж до 1917 року головною проблемою української свідомости було змагання двох течій серед самого громадянства України: одної, “малоросійської”, що не бачила іншого виходу, як поглиблення та закріплення єдности з Москвою, та другої, “свідомого українства”, що прагнула до збереження та віднови української самобутности. Звичайно, цей змаг не відбувався в умовах вільної конкуренції, де вирішували б настанови самої української громадськости. Бо за “малоросійським” табором стояла підтримка адміністративного апарату могутньої імперії, тоді як український національний табір зазнавав постійних обмежень і переслідувань. А втім, протягом 19 ст. між обома крайніми позиціями існувала ціла гама переходових відтінків. З одного бону, навіть найльояльніші “малороси” не втрачали почуття своєї етнічної відмінности від москалів, як і певної прив’язаности до місцевих особливостей і звичаїв. З другого боку, навіть найсвідоміші українці не ставили своїм постулятом повного розриву з Росією, — що здавалося поза межами можливого, — але радше шукати за якимось компромісом між українськими та імперськими інтересами. Вислід цього змагання залежав від постави нових соціяльних груп — інтелігенції й буржуазії, — що виникли в 19 ст. та, на довшу мету, від постави широких народних мас, які не могли залишатися назавжди у стані громадянської малолітности. Ці нові соціяльні сили повинні були вирішити, чи вони ствердять, чи відхилять національну капітуляцію колишньої козацької аристократії.