Iсторичнi есе. Том 1
- Автор: Лисяк-Рудницький Іван
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Iсторичнi есе. Том 1». Краткое содержание книги:
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
Подібно перехід від етапу народництва до модернізму прийняв у Галичині вигляд перегрупування та диференціяції суспільних сил, без перериву в тяглості національного становлення. Загальновідоме, яким запеклим був у другій половині 70-их та 80-их років конфлікт між радикально-прогресивною групою Франка та “офіційними” народовцями, які в той час встигли вже значно оконсервативитися. Але в 1890-их роках цей конфлікт вилився в синтезу, що, без сумніву, являла собою новий, вищий щабель у розвитку всієї спільноти. Цю синтезу характеризували дві риси: постання великої Націонал-демократичної партії, що об’єднала в собі омолоджених народовців з більш поміркованим крилом радикалів, включаючи самого Франка; витворення двопартійної системи, що в ній провідна Націонал-демократична партія стимулювалася й рівноважилася опозицією Радикальної партії. Це були внутрішні передумови, що уможливлювали започаткування генерального наступу проти заборол польського режиму в Галичині.
КАРАЗИН I ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ{64}
Героєм рецензованої книжки Юрія Лавріненка[163]{65} є Василь Назарович Каразин (1773–1842), цікава і впливова, а при цьому дещо призабута постать нашої історії. Предки Каразина по батькові були балканськими виходцями (греками або південними слов’янами), які в XVIII столітті переселилися на Україну. По материнській лінії він був пов’язаний з провідними старшино-шляхетськими родами Слобожанщини. Василь Каразин був заможним землевласником і всесторонньо обдаровоною, освіченою, гуманною й підприємливою людиною, що пробувала своїх сил у різних ділянках. У своєму маєтку він заводив новаторські методи сільського господарства, дбаючи водночас про те, щоб поліпшити правне й економічне становище селян-кріпаків. З нього був дослідник і винахідник у царині природознавства й техніки, що стояв на висоті тодішньої науки. Він залишив по собі багату публіцистичну й епістолярну спадщину, — звичайно, російською мовою. Але найбільше вікопомним ділом життя та історичною заслугою Каразина було заснування Харківського університету. Використовуючи особисту близькість до імператора Олександра I (1801–1825) у перші роки його володарювання, Каразин добився дозволу на відкриття університету в столиці Слобожанщини. Кошти на це зібрало, знову ж таки за його ініціятивою, місцеве дворянство й купецтво.
Харківський університет, урочисто відкритий у 1805 році, був першим новітнім вищим навчальним і науковим закладом на землях підросійської України. Наявність університету зробила з Харкова — на той час малого провінційного міста — важливий культурний центр, з якого власне й почалося українське національне відродження. Книжка Лавріненка має дві теми, що переплітаються: розділи біографічного характеру, присвячені Каразинові, чергуються з розділами про харківські журнали й літературні альманахи, про “Харківську школу романтиків” та інші культурні й суспільні події першої третини XIX віку.
Праця написана з притаманними Юрієві Лавріненкові темпераментом і стилістичним хистом; своєю формою вона є не систематичною науковою монографією, але радше, як сказано в передмові, публіцистичним есеєм. Відчувається, що автор вклав у цей твір багато серця. Якщо не помиляємося, Лавріненко під кінець 1920-х років саме в Харкові починав свою діяльність як літературний критик і публіцист. У той час Харків був столицею Радянської України та, вдруге у своїй історії, центром українського культурного життя. Можна здогадуватися, що даною працею автор хотів сплатити борг вдячности містові своєї молодости. Недаремно в “Епілозі” він поріявнює Каразина з іншим славним харків’янином, Миколою Хвильовим, провідною постаттю “розстріляного відродження” 1920-х років.
163
Юрій Лавріненко. Василь Каразин архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973. (Мюнхен: “Сучасність”, 1975), 191 стор.