Якщо кров тече [UK]

«Джон Закон», — думає Голлі й усміхається. Вона ледве усвідомлює, що постійно дивиться в дзеркала, аби перевірити, чи Ондовскі («Я дуже швидкий») не скрадається десь позаду.

— …полуденні перекуси.

— Перепрошую? — каже Голлі. — Я на секунду відволіклась.

— Я сказала, що коли передача закінчилася, скількись із них пішли до їдальні, де були готові полуденні перекуси. Ваш дядько ішов з місіс Гетфілд, їй вісімдесят два, і вона не дуже тверда на ногах. Отож, вона перечепилась і могла доволі небезпечно впасти, але Генрі підхопив її. Сара Вітлок — одна з наших санітарок — каже, що він зреагував дуже швидко. Як та блискавка, сказала вона. Коротше, він узяв на себе її вагу й упав на стіну, де був вогнегасник. Норми вимагають, ви розумієте. У нього чималий синець, але він, мабуть, врятував місіс Гетфілд від струсу мозку чи й чогось гіршого. Вона дуже тендітна.

— Дядько Генрі нічого собі не зламав? Коли вдарився об вогнегасник?

Місіс Бреддок знову сміється.

— Божечки, ні!

— Це добре. Перекажіть дядькові, що він мій герой.

— Перекажу. І ще раз — веселих свят!

— Мене звуть Голлі, в мене радості доволі, — каже вона, повторюючи скрипучий дотеп, який використовувала о цій порі року з дванадцяти літ.

Вона закінчує дзвінок під сміх місіс Бреддок, а тоді трохи дивиться на глуху цегляну стіну «Голідей Інн Експресу», схрестивши руки на малих грудях і замислено насупивши чоло. Вона приймає рішення й телефонує матері.

— Ох, Голлі, нарешті! Де ти була? Хіба мало мені, що я турбуюся про брата, так іще й про тебе турбуватися?

Знову зринає порив сказати «Пробач», і вона нагадує собі, що нічим не завинила.

— У мене все добре, мамо. Я в Піттсбурзі…

— В Піттсбурзі!

— …але можу бути вдома трохи більш як за дві години, якщо на дорогах вільно і якщо «Авіс» дозволить мені повернути машину там. Моя кімната готова?

— Вона завжди готова, — каже Шарлотта.

«Звісно, — думає Голлі. — Тому що врешті-решт я отямлюсь і повернуся до неї».

— Чудово, — каже Голлі. — Я встигну на вечерю. Зможемо подивитися телевізор, а завтра навідаємо дядька Генрі, якщо це…

— Я так за нього тривожуся! — вигукує Шарлотта.

«Але не настільки, щоб скочити в машину й поїхати туди, — думає Голлі. — Бо місіс Бреддок уже дзвонила тобі й розповіла. Ідеться не про твого брата — ідеться про те, щоб загнуздати доньку. Для цього вже пізно, і думаю, що в душі ти це вже знаєш, але продовжуєш намагатися. Це теж базова поведінка».

— Я впевнена, що все добре, мамо.

— Вони так і кажуть, але що ж їм ще казати? У тих місцях завжди стережуться, щоб проти них не по­зивалися.

— Ми навідаємо його й подивимося на власні очі, — каже Голлі. — Згода?

— Мабуть. — Пауза. — Я так розумію, ти після того поїдеш. Повернешся до свого міста. — Підтекст: до того Содому, тієї Гоморри, того барлогу гріха й деградації. — А я зустріну Різдво сама, тоді як ти підеш на вечерю до друзів. — «Серед яких той чорний юнак, який виглядає так, ніби вживає наркотики».