Якщо кров тече [UK]

— Якщо це вони так піклуються про людей, то нам слід подати на них до суду, а не платити їм, — каже Шарлотта.

— На кого подати? — каже дядько Генрі. А тоді сміється: — Ох у «Ред Сокс» колись пітчер був — ото подавав! Як його було звати…

Шарлотта встає.

— Піду візьму кави. І ще, мабуть, якогось маленького пиндика. Голлі?

Голлі хитає головою.

— Ти знову не їси, — каже Шарлотта і йде раніше, ніж Голлі встигає відповісти.

Голлі дивиться їй услід.

— Ніколи не відчепиться, га?

Цього разу сміється вже Голлі. Не може втриматися.

— Ніколи.

— Отож, ніколи. Ти не Джейні.

— Ні. — І вона чекає.

— Ти… — Вона майже чує, як крутяться іржаві шестерні. — Голлі.

— Саме так. — Вона плескає його по руці.

— Я хотів би повернутися до своєї кімнати, але не пам’ятаю, де вона.

— Я знаю дорогу, — каже Голлі. — Я тебе відведу.

Вони повільно йдуть коридором.

— А що то була за Джулія? — питає Голлі.

— Гарна, як світанок, — каже дядько Генрі.

Голлі це здається достатньою відповіддю. Цей рядок, безперечно, кращий за будь-який з тих, які колись писала вона.

Уже в кімнаті вона намагається провести його до крісла під вікном, але він відпускає її руку і йде до ліжка, де сідає, зчепивши руки між коліньми. Він схожий на підстаркувату дитину.

— Мабуть, полежу, люба. Я втомився. Шарлотта мене втомлює.

— Іноді вона й мене втомлює, — каже Голлі.

У минулому вона б ніколи не зізналася в цьому дядькові Генрі, котрий надто часто був материним союзником, але це вже інший чоловік. У певному сенсі, набагато м’якший. Крім того, за п’ять хвилин він забуде її слова. А за десять — що вона тут була.

Вона схиляється поцілувати його в щоку, а тоді її губи зупиняються біля самої його шкіри, бо він каже:

— Що з тобою? Чого ти налякана?

— Я не…

— Налякана. Я бачу.

— Гаразд, — каже вона. — Так. Я налякана.

Яке полегшення — визнати це. Сказати вголос.

— Твоя матір… моя сестра… на язику крутиться…

— Шарлотта.

— Так. Шарлі — вона боягузка. Завжди такою була, ще з дитинства. Не хотіла заходити у воду в… як його… не можу пригадати. І ти була боягузкою, але переросла.

Вона вражено дивиться на нього. Мову відібрало.

— Переросла, — повторює він, а тоді витягає ноги з човганців і закидає їх на ліжко. — Я подрімаю, Джейні. Тут непогано, але було б добре мати оту штуку… яку треба крутити…

Він заплющує очі.

Голлі йде до дверей з опущеною головою. На її обличчі сльози. Вона бере з кишені серветку й витирає їх. Не хоче, щоб Шарлотта побачила.

— Якби ж ти пам’ятав, як урятував ту жінку від падіння, — каже вона. — Санітарка сказала, що ти рухався, як та блискавка.