Коли дивишся в безодню
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Грани #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Коли дивишся в безодню». Краткое содержание книги:
На Основу вони перейшли без будь-яких пригод. Місцевість, куди потрапили, була безлюдною; з одного боку починався пологий схил, з іншого розкинулася широка долина, у протилежному кінці якої палахкотіли жовтувати вогники.
— Замало для міста, — сказала принцеса, дивлячись у бік вогнів. — Швидше, там невелике селище. Слід веде туди, Беатрисо?
— Так, пані, в тому напрямку. Але я бачу недалеко, кроків на десять, не більше.
— Що ж, веди нас.
Слід і справді йшов до вогнів. Вони перетнули долину без небажаних зустрічей з допитливими місцевими мешканцями, якщо не враховувати двох молодих людей, хлопця та дівчину, що були цілком зосереджені один на одному і не виказали ні найменшої зацікавленості до групи дивних перехожих з котами на руках.
Джерелом вогнів виявилися кілька ошатних дво- та триповерхових будинків з просторими садибами, розташованими на березі невеличкого озера.
— Так я й думала, — тихо мовила принцеса. — Судячи з усього, це заміські помешкання місцевого істеблішменту.
Марк досі не чув слова „істеблішмент“, проте вирішив, що воно означає шляхту або є синонімом вислову „найповажніші громадяни міста“. У будинку, схожому на ці, але з набагато більшою садибою, мешкала на Грані Нолан родина Марка та Беатриси.
Леопольд явно збирався був висловити з цього приводу свою авторитетну думку, та щойно він подав голос, принцеса безцеремонно затулила йому рота рукою й суворо мовила:
— Ще слово, і я тебе присплю. Без попередження. Так і знай.
Кіт зрозумів, що вона не жартує, і затих.
Зрештою слід викрадачки привів їх до садиби, обгородженої кам’яним муром заввишки майже два людські зрости. Беатриса підступила до муру впритул, торкнулася долонею до шорствого каменя й пошеки сказала:
— Ось тут вона пройшла. Я відчуваю слід потойбіч. Дуже-дуже слабко, але відчуваю.
Принцеса пильно вдивилася в кам’яну стіну перед собою. Марк відчув, що вона діє на неї якимись скрадними чарами.
— Там щось на зразок саду або парку. Людей ніби немає… Заждіть мене тут, друзі.
Вона міцніше притисла до себе Леопольда, зробила крок уперед і зникла в стіні. За кілька секунд до них долинули її думки:
„Можете проходити, я тримаю стіну відкритою.“
Беатриса пішла першою, за нею — Ґуннар, а Марк був останнім. Він інстинктивно примружив очі і внутрішньо аж стиснувся в побоюванні, що зараз розіб’є об мур лоба, але натомість відчув лише слабкий, майже непомітний опір і вже наступної секунди опинився по інший бік кам’яної стіни, перед рівним рядом невисоких дерев, всипаних, ніби грудками снігу, пишним білим цвітом.
„Будемо говорити подумки,“ — сказала принцеса. — „Ви добре мене чуєте?“
„Так,“ — хором відповіли Марк із сестрою, а Ґуннар мовчки кивнув.
„От і чудово. Беатрисо, куди пішла викрадачка?“
„Між цими деревами,“ — вона вказала пальцем. — „Углиб саду.“
„Гаразд, ходімо.“
Сад був великий і займав більше половини всієї садиби. Крізь нього в різних напрямках було прокладено кілька вузьких жорств’яних доріжок, які сходилися в центрі, де стояла невеличка альтанка. Як свідчили сліди, викрадачка вийшла на діаґональну доріжку й рушила до краю саду.
„А в цьому місці,“ — розповідала Беатриса, коли вони дісталися до ґратчастої огорожі, що відокремлювала сад від решти садиби, — „вона звернула під дерева і стала стежити за будинком. Була тут довго, може, кілька годин, а потім…“
Раптом Беатриса замовкла й доторкнулася долонею до лоба. Марк занепокоєно подивився на сестру. Навіть у примарному місячному світлі було видно, що вона сильно зблідла.
„Що з тобою, Беа?“ — запитав він стурбовано. — „Тобі зле?“
„Ні, нічого… просто в голові запаморочилося…“
Принцеса Інґа випустила з рук Леопольда, притримала Беатрису й допомогла їй сісти на землю.
„Як ти, дівчинко?“
„Все гаразд, пані. Я… Мабуть, це від утоми. Зараз мине… Уже минає.“
Принцеса погладила її по голові.
„Ми вчинили нерозумно. Нам слід було дочекатися ранку і бодай трохи відпочити.“
„А якщо це не від утоми?“ — запитав Ґуннар, сторожко роззирнувшись. — „Може, спрацював якийсь хитрий маґічний захист.“
„Заспокойся, кузене, ніякої маґії тут немає. Я б її неодмінно відчула.“
Беатриса підвела голову й кволо всміхнулася.
„Уже минуло. Можемо йти далі. “
„Ні, посиди ще трохи. Нам нема куди квапитися.“
Тут Леопольд, який весь цей час зосереджено дивився на Беатрису, ні з того ні з сього вкусив принцесу за пальця — щоправда не сильно, а лише для того, щоб привернути її увагу. Вона спантеличено втупилася в нього і пошепки запитала: