Євангелія від Ісуса Христа

в, які можна назвати диявольськими, — такими вони були для нього важкими. Дуже засмутилися Симон та Андрій, коли довідалися про його рішення, адже вони втрачали найкращого пастуха підводних отар з усіх, що були відомі в історії Генісаретського озера, засмутилися й двоє інших рибалок, Яків та Іоанн, сини Зеведея, юнаки, відомі своєю надзвичайною наївністю, бо це їх люди мали звичай жартома запитувати: А хто батько синів Зеведейових? — і почувши це запитання, бідолашні хлопці розгублювалися, не знали, що відповісти, хоч і знали відповідь — та і як могли вони її не знати, адже йшлося про їхнього власного батька? — а проте знаходили її лише через кілька хвилин цілковитого замішання та збентеження. Вони були засмучені, що Ісус іде, не тільки тому, що втрачали нагоду з його допомогою наловити багато риби, а й тому, що, бувши дуже юними, Іоанн був навіть молодшим, ніж Ісус, вони сподівалися, що коли вони з ним об’єднаються, то їм буде легше змагатися з рибалками старшого віку. А їхня наївність пояснювалася не тупістю й не розумовою відсталістю, але вони йшли через життя так, ніби завжди думали про щось інше, тому щоразу розгублювалися й починали вагатися, коли їх запитувано, хто батько синів Зеведейових, і не розуміли, чому так сміються люди, коли нарешті вони з переможним виглядом відповідали: Зеведей. Іоанн удався до ще однієї спроби затримати Ісуса, він підійшов до нього і сказав: Залишайся з нами, наш човен більший, ніж у Симона, ми наловимо більше риби, проте Ісус відповів йому на це словами, що були сповнені мудрого благочестя: Господь усе вимірює іншою міркою, ніж людина, міркою власної справедливості. Замовк Іоанн і відійшов, похнюпивши голову, й протягом усього того вечора більш ніхто не намагався затримати Ісуса. Наступного ранку він попрощався з друзями, які з’явилися у нього вперше за вісімнадцять років життя, і, запасшись на дорогу харчами та обернувшись спиною до моря Генісаретського, де, якщо він не помилився, Бог знову нагадав йому про Себе, пішов у напрямку гір, по дорозі, що вела до Назарета. Але доля захотіла, щоб, проходячи через місто Магдалу, він дуже розвередив собі рану на нозі, вона ніяк не хотіла гоїтися, і з неї потекла кров. Доля також захотіла, щоб цей прикрий випадок стався на околиці Магдали, можна сказати, під самими воротами будинку, що стояв там на відлюдді, осторонь від інших, ніби не хотів до них наближатися або вони відштовхували його. Побачивши, що кров не зупиняється, Ісус покликав: Гей, там хтось є? — із дому відразу вийшла жінка, так ніби чекала напоготові за хвірткою, коли її покличуть, хоч із легкого подиву, який з’явився їй на обличчі, можна було припустити — вона радше звикла, щоб гості відразу заходили до неї, не гукаючи її й не стукаючи у хвіртку, що в цьому випадку здавалося менш доречним, ніж у всіх інших, бо та жінка була повія, й закони її ремесла вимагали, щоб вона замикалася в домі, коли приймає клієнта. Ісус сидів на землі, затуливши рукою відкриту рану, й мигцем поглянув на жінку, яка до нього підійшла. Допоможи, сказав він і, вхопившись за руку, яку вона йому подала, зіп’явся на ноги і ступив кілька кроків, накульгуючи. Ти не спроможний іти, сказала вона, ходімо в хату, я там подивлюся твою рану. Ісус не сказав ані «так», ані «ні» — від цієї жінки пахло так, що він утратив спроможність не тільки думати, а й почасти відчувати біль від рани, й тепер, коли він обіймав її однією рукою за плечі й відчував у себе на поясі ще одну руку, яка вочевидь не могла бути його власного рукою, справжня буря вибухнула в його тілі, чи радше збурилися всі його чуття або, точніше буде сказати, одне з них, яке не має стосунку ані до смаку, ані до дотику, ані до нюху, але взяло якусь частинку від кожного з них. Жінка завела його на подвір’я, взяла хвіртку на засув, посадила його на стілець і сказала: Зачекай, я зараз. Увійшла в дім і повернулася з великою глиняною мискою і клаптем білого полотна. Наповнила миску водою, намочила полотно і, ставши навколішки біля ніг Ісуса, підтримуючи долонею лівої руки поранену ногу, ретельно її вимила й очистила від землі, пом’якшивши засохлу кірку, крізь яку потекла разом із кров’ю бридка, на вигляд жовта рідина з гноєм. Жінка сказала: Однією водою тут нічого не зробиш, а Ісус їй відповів: Я прошу тільки, щоб ти забинтувала мені рану і я міг дійти до Назарета… Він уже хотів був додати: А там мати вилікує мене, але прикусив язика, бо йому не хотілося постати перед цією жінкою хлопчиком, який, діставши удар каменюкою, жалібно зойкає і з плачем гукає: Мамо, мамо, в чеканні, коли мати його пожаліє, ніжно подмухає на синець у нього на лобі, заспокійливо доторкнеться до нього пальцями: Не плач, любий синку, скоро загоїться. Звідси до Назарета ще далеко, але якщо ти хочеш негайно йти, то зачекай, я накладу на твою рану масть, сказала жінка і знову пішла до хати, де затрималася трохи надовше, ніж першого разу. Ісус окинув поглядом невеличке подвір’я і з подивом відзначив, як там було охайно й чисто. Він здогадувався, що ця жінка повія, і не тому, що був наділений спроможністю визначати ремесло людини з першого погляду, ще зовсім недавно його власну професію було б не важко вгадати, адже від нього смерділо козами й вівцями, а тепер кожен, хто до нього наблизився б, не мав би найменшого сумніву з тому, що перед ним рибалка, бо від нього ширився тепер інший сморід, не менш бридкий і не менш очевидний щодо свого походження. Від жінки пахло парфумами, проте Ісус, попри свою невинність, не був невігласом, бо часто бачив, як обходяться з козами й вівцями цапи й барани, а тому розумів, що запашне тіло — недостатній доказ для того, щоб вважати жінку повією. Власне кажучи, повія мала б пахнути запахом того чоловіка, якого вона обслуговує, так само як пастух кіз пахне козами, а рибалка рибою, але ж може бути — хто знає? — ці жінки умисне так сильно напахчуються парфумами, щоб заглушити, приховати або й зовсім забути запах того чоловіка, якому вона віддавалася. Жінка вийшла з невеличким горнятком і всміхалася, ніби хтось там у хаті розповів їй веселу історію. Ісус побачив, як вона наближається, проте якщо очі його не обманювали, то йшла вона дуже повільно, як іноді буває з нами уві сні, її туніка майоріла, повторюючи плавне погойдування стегон, а розпущені чорні коси танцювали на плечах, наче колоски під вітром на пшеничному полі. Жодних сумнівів не лишалося: навіть ця туніка була професійним вбранням повії, тіло було тілом танцівниці, а сміх міг належати тільки жінці легковажної поведінки. Розгублений і збентежений, Ісус став шукати в пам’яті якісь фрази з мудрих висловлювань свого знаменитого тезки, Ісуса сина Сирахового, що могли б допомогти йому в цій скруті, й пам’ять його не підвела, прошепотівши йому навіть не на вухо, а десь ізсередини вуха: Утікай від жінки легковажної, щоб не потрапити в її пастку, а потім: Не залишайся довго з танцівницею, щоб вона тебе не обплутала своїми чарами, й нарешті: Не віддавайся повіям, щоб не втратити себе самого і всі свої надбання, і якщо перша небезпека Ісусові справді загрожувала, адже він був чоловік і такий молодий, то останнє з ним ніяк не могло відбутися, адже ми знаємо, що ніяких надбань він ніколи не мав, а отже, і втратити їх не міг, тож він міг не боятися тієї хвилини, коли перед тим як домовитися про ціну, жінка запитає в нього: А скільки ти маєш? Готовий навіть до такого запитання, Ісус тим більше не був захоплений зненацька тоді, коли, поставивши його ногу собі на коліно, жінка змастила рану якоюсь мастю й запитала: Як тебе звуть? Ісус, відповів він і не додав, що він родом із Назарета, бо раніше вже сказав їй, що там живе, так само як і Марія, позаяк було очевидно, що живе вона в Магдалі, називаючи йому своє ім’я, сказала просто «Марія», а не «Марія з Магдали». Зрештою з великою обережністю, проте швидкими і вправними рухами Марія туго обмотала поранену ногу Ісуса чистим шматком полотна, зробивши йому міцну й надійну перев’язку. От і все, сказала вона. Чим я можу тобі віддячити? — запитав Ісус, і тут уперше його очі зустрілися з її очима, блискучі й чорні, наче вуглини, вони, проте, мерехтіли ніжними і хтивими відблисками, що схвилювали хлопця до глибини душі. Жінка відповіла не відразу, вона, у свою чергу, подивилася на нього довгим поглядом, так ніби оцінювала його, намагалася зрозуміти, що він за чоловік, вона відразу зрозуміла, що грошей у цього бідного хлопця немає, й нарешті сказала: Збережи мене у своїй пам’яті, й більше нічого мені не треба. Я ніколи не забуду твоєї доброти, відповів їй Ісус, а тоді, набравшись духу, сказав: Я тебе не забуду, бо, й він усміхнувся жінці, ти дуже гарна. Ти не знав мене тоді, коли моя краса була в самому розквіті. Я бачу твою красу тепер. Її усмішка потьмяніла, згасла: Ти знаєш, хто я, що я роблю, з чого живу? Знаю. Досить було подивитись на мене, і ти тепер усе знаєш. Ні, не знаю. Ти знаєш, що я повія? Це я знаю. Отже, я правду сказала, що ти знаєш про мене все. Ні, я знаю тільки це. Жінка сіла поруч із ним, легенько провела йому долонею по голові, доторкнулася до його губів пучками пальців. Якщо хочеш мені подякувати, залишайся сьогодні зі мною. Я не можу. Чому? Я не маю чим тобі заплатити. Чи й не новина. Не смійся з мене. Можливо, ти мені й не повіриш, але якщо доходить до сміху, то я більше схильна сміятися з тих чоловіків, у яких гаманець туго напханий. Але річ не тільки в грошах. А в чому ж? Ісус нічого не відпов�