Євангелія від Ісуса Христа

трілися, слова Пастиря знову й знову лунали йому у вухах так ясно й так виразно, ніби він знову був із ним поруч: Ти так нічого й не навчився, й у ту мить почуття самоти, втрати, розлуки опанувало його з такою силою, що серце йому наповнилося гірким болем — ось він сидить тут, ось він сидить тут сам-один, над річкою Йордан, дивлячись крізь прозору воду на свої ноги і спостерігаючи, як витікає йому з пораненої п’яти цівка крові і повільно розчиняється у воді, і зненацька і кров, і ноги перестали йому належати, це його батько сюди прийшов, кульгаючи на своїх пробитих цвяхами ногах, щоб охолодити їх у прохолодній воді Йордану, прийшов і сказав йому, як і Пастир: Ти так нічого й не навчився, тобі треба все починати спочатку. Ніби підіймаючи із землі важкий і довгий залізний ланцюг, Ісус почав спогадувати своє життя, подію за подією, таємниче повідомлення про своє зачаття, землю, яка світилася в чашці, забитих у Віфлеємі малюків, страту на хресті батька, успадкований жаский сон, втечу з дому, дебати у Храмі, розповідь Саломеї, появу пастуха, життя з отарою, врятоване ягня, пустелю, смерть вівці, зустріч із Богом. На цьому думки Ісуса урвалися, так ніби він був неспроможний далі про Нього думати, й перекинулися на нову тему: чому ягнятко змогло врятуватися від смерті, а вівця мусила загинути, проблема, що на перший погляд видається безглуздою, але, либонь, трохи проясниться, якщо сформулювати її так: той, хто врятувався, врятувався не навічно, а хто приречений — приречений остаточно. Ось і витяг Ісус останню ланку свого важкого ланцюга на берег річки Йордан, слухаючи скорботний спів жінки, якої звідти не видно, вона ховається в очереті, можливо, пере там білизну, а може, купається, й Ісус намагається уявити собі, що все це одне й те саме, живе ягня, яке перетворилося на мертву вівцю, його ноги, забризкані кров’ю батька, і жінка, що співає, гола жінка, яка лежить спиною на воді, задерши вгору тугі перса й піднявши чорний трикутник волосся, яке кучерявиться там, де починаються ноги, над збриженою дрібними хвилями поверхнею води, це неправда, що Ісусові вже доводилося бачити голу жінку, але якщо чоловік зовсім недавно відійшов від димового стовпа й уже міркує про те, що він робитиме під час наступної зустрічі з Богом, то він не може не зрозуміти, що принади голої жінки — атож, тут, мабуть, доречно вжити саме це слово — не можна уявити і створити, лише чуючи, як вона співає, й не знаючи, до кого вона звертається. Йосипа тут уже немає, він повернувся до своєї братської могили в Сефорисі, від Пастиря теж не залишилося навіть кінчика його патериці, а Бог, якщо він справді присутній, як то кажуть, скрізь, цього разу не показує свою присутність через димовий стовп, можливо, Він утілився в ту воду, в якій плаває тіло жінки. А тіло Ісуса вже подає сигнал, як буває в таких випадках з усіма чоловіками й усіма самцями-тваринами, плоть у нього між ногами набрякає, підіймає голову й наливається кров’ю, яка шугнула туди з усього тіла так бурхливо, що з ран уже не тече, бо її там не стало. Яким же могутнім є поклик цієї плоті, Господи, але Ісус не біжить на пошуки жінки, і його руки відштовхують гарячкові й тремтячі руки розбудженої плоті. Ти ніхто, якщо не любиш себе самого, ти не прийдеш до Бога, якщо спершу не приборкаєш власне тіло. Невідомо, хто сказав ці слова, але тільки не Бог, це зернини не з його чоток, а от Пастир міг би їх сказати, якби не був так далеко звідси, а може, то були слова з пісні, яку співала жінка, Ісус подумав, як було б приємно, якби вона їх йому пояснила, але її голос уже замовк, можливо, її віднесло вниз течією або жінка просто вийшла з води на берег, щоб обсушитися, одягтися й примусити замовкнути своє тіло. Ісус запхав ноги у своє безглузде намокле взуття, вичавивши з нього воду, що бризнула на всі боки, немов із губки. Атож, дуже сміялася б та жінка, якби прийшла сюди й побачила його в цих недоладних обмотках, та, можливо, її іронічний сміх тривав би недовго, адже її погляд ковзнув би зрештою вгору по його тілу, вгадуючи його форми під тунікою, а потім зустрівся б із його очима, завжди засмученими, а тепер ще й затуманеними новою тривогою. І тоді без зайвих слів або й мовчки вона знову скинула б із себе одяг, і коли б сталося те, що завжди відбувається в таких випадках, вона з великою обережністю скинула б із нього його недоладні сандалії, поцілунками вилікувала б кожну з його ран, а тоді б іще й обгорнула їх, як яйце або кокон, своїм мокрим волоссям. На дорозі не видно нікого. Ісус озирається навколо, зітхає, шукає очима усамітнений куточок і прямує туди, але зненацька пригадує, що Господь покарав смертю Онана за те, що той розливав своє сім’я на землю, а не в те місце, яке для нього призначене. Сьогодні Ісус міг би дати інше пояснення класичному епізоду, яке влаштувало б його куди більше, й, можливо, нещадна суворість Бога не зупинила б його, бо на це були істотні причини: по-перше, він не мав зовиці, з якою, як того вимагав Закон, мусив би продовжити рід старшого брата, а друга причина була, либонь, ще поважнішою: Господь, поставши перед ним у пустелі, сказав, що покладає на нього певні надії в майбутньому, й було б малоймовірно та нелогічно припускати, що Він забуде про свої обіцянки й відмовиться від Свого задуму через таку дрібничку, як рука, що наважилася заблукати не туди, куди слід, адже Господові добре відомо, що не всяку потребу тіла можна задовольнити їжею та питтям, існує й інша здержливість, витримувати яку набагато тяжче. Такі та подібні роздуми, що передували дуже людському й дуже зрозумілому бажанню Ісуса знайти затишний куточок, невидимий для сторонніх осіб, замість підштовхнути Ісуса на згубну стежку гріха, несподівано справили протилежний ефект і витіснили ті порочні думки, що крутилися в лабіринтах його мозку, не кажучи вже про само бажання, гріховність якого була для нього цілком очевидною, а тому примусила його завагатись і розхолодила його первісний намір. Змирившись із власного доброчесністю, Ісус закинув на плече торбину й рушив у дорогу.