Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Цікаво простежити, як же російські демократи уявляли собі майбутнє українського народу. Якщо офіціозний самодержавний ідеолог М. Катков взагалі вважав, що України немає, то російські демократичні діячі погоджувалися, що все–таки Україна існує, але як побічний продукт великоросійської культури. Тому навіть програмні документи такої революційної організації, як “Земля і воля”, надавали право на державницьке існування, скажімо, польському народові, але відмовляли в такому праві народові українському.
Тобто, і польські, і російські діячі однаково не вважали українців самобутнім державницьким народом.
Українські громади і демократичні гуртки та групи виникали в 60–х роках у багатьох містах. До їх числа входили не тільки студенти, але й значна кількість української інтелігенції, відомі діячі культури. Наприклад, до складу Полтавської громади належали відомий педагог та історик росіянин О. Стронін, український письменник О. Кониський, спадкоємиця роду І. Скоропадського Єлизавета Милорадович та інші. Ці громади не висували ніяких політичних вимог, займалися просвітництвом, розвитком культури, літератури, історії, виданням періодичних часописів.
Але ця робота викликала страх і ненависть з усіх боків. Особливо загострилася ситуація, коли частина прогресивно настроєної польської молоді в Київському університеті, так звані хлопомани, на чолі з Володимиром Антоновичем і Тадеєм Рильським, заявили, що вони розуміють провини польської нації перед народом українським, що вони, як люди, які виросли і вивчились на землі українців, мусять тепер повернути їм свій борг. Через те вони стали “ходити в народ”, записувати фольклор, вивчати українську мову, видавати книжечки для народу, вдягатися в українське вбрання і розмовляти українською мовою. Ця група молоді відокремилася від таємних угруповань польської молоді — ґмін (громад), від польських таємних організацій і приєдналася до “Громади” українських студентів. Польські патріоти, особливо ксьондзи, проклинали цих сміливців, почали писати на них доноси. Працюючи в 70–х роках в архівах III жандармського відділення, авторові цих слів довелося знайти велику кількість — десятки! — таких доносів на Володимира Антоновича і Тадея Рильського!
Розгортання польського визвольного руху посилювало в суспільстві полеміку й агітацію із закликом українських громадівців. В їхньому середовищі виникає радикальне крило. Особливо виділяється в ньому постать полковника російської армії Андрія Красовського, пращури якого за походженням були українцями. Він провадить агітацію серед селян на Канівщині, закликає їх піднятись на боротьбу за землю, звертається із власною прокламацією до солдатів Житомирського полку не брати участі в придушенні повсталих селян. Він, зокрема, писав у своїй відозві до солдат: “Приказ сечь своих и стрелять по ним за то, что они хотят Земли и Воли, будь он самого царя приказ, все же он окаянный… поведут вас — идите, но помните, до народа и пальцем не дотрагивайся! Кровь его (говорит нам слово Божее) падет на вас и на детей Ваших”.
Полковник А. Красовський є яскравою постаттю в українському русі 60–х років. За свою діяльність він був заарештований і кинутий у фортецю Косий капонір у Києві, а потім засуджений до смертної кари. Студенти збиралися влаштувати патріотичну демонстрацію, коли його мали вивезти з Києва. Смертна кара була замінена довічним ув’язненням у Сибіру. Цікаво, що солдати Житомирського полку, до котрих він звертався з відозвою, вкинули йому у віконце через ґрати патріотичного листа, де писали, що гордяться своїм полковником і віддадуть свої життя за ті ідеали, які він проповідував. Діяльність Красовського не залишала вибору “між мовчанням і словом”, писав згодом О. Герцен.
У 1863 р. на Правобережній Україні, у Литві та Білорусі вибухає повстання за відродження Польщі. Спроба польських учасників визвольного руху підняти на повстання українських селян не мала успіху. По Україні польські повстанці поширювали свої відозви до українців уже навіть українською мовою. Та українські селяни не підтримали панів, бо правильно розуміли, що відроджена Польща “від моря до моря”, із включенням українських земель, поверне їм стару польську панщину і релігійний гніт, тягар яких вони ще відчували на своїх спинах.