Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Говорячи про ідейні досягнення українців у першій половині XVIII ст., ми повинні нагадати, що на них мали вплив не лише ідеї декабристів і зокрема Товариства з’єднаних слов’ян, а й ідеї польського визвольного руху. На терені Правобережної України, яка після поділів Польщі кінця XVIII ст. відійшла до складу Росії, повністю зберігалось польсько–шляхетське землеволодіння. Польські магнати і польська шляхта дістали від російського самодержавства ті ж права і привілеї, які мали російські поміщики, що панували тут над селянами. У соціальному плані вони почували себе досить комфортно, не гірше від російських кріпосників. Але поляки хотіли повернути свою власну державу. Тому, коли розгортався рух за відновлення Польщі, то він охоплював і польських землевласників, які владарювали на Правобережжі України. Вони прагнули у відновленій країні бачити і свої так звані історичні землі: Правобережну Україну, Білорусь, Литву.
У 1830–1831 рр. у Варшаві вибухає повстання за відродження Речі Посполитої, що охоплює й непольські території, на яких і далі панувала польська земельна аристократія. Тому ідеологи польського руху висунули гасло відродження Польщі “від можа до можа” (тобто — від “моря до моря”). Ця ідеологія передбачала, що ніякої України нема, не існує ніякого осібного українського народу, його історії й культури, бо українці — лише етнічна група польського народу. Так само, як шовіністична імперська російська ідеологія після знищення в Україні її державності твердила, що малороси — це частина російського народу, що Україна — частина російського державного материка.
Таким чином, Україну теоретично почали ділити дві в сутності імперські держави. Одна з них твердо стояла в Україні своєю військовою силою та адміністративним управлінням, а друга, що була повержена, намагалась відродити свою імперську могуть і вирвати з рук Російської імперії половину українських територій і українського народу разом із Білоруссю та Литвою.
У цих умовах і відбувається формування нової української визвольної ідеї, яка виробляє власні суспільні ідеали і шукає шляхи відродження України поза імперіями–сусідками — Польщею та Росією. Через те ідейна програма Кирило–Мефодіївського братства, увібравши в себе демократичні засади сусідніх визвольних рухів, відкидала зазіхання новітніх імперських ідеологів на Україну і шукала власних шляхів утвердження українства в історії.
Українські громади
Гостра ідеологічна боротьба навколо України розгортається в 60–х роках XIX ст. Це був час, коли кріпосництво доживало свої останні роки. Криза феодального рабства викликала до життя нову хвилю таємних революційних гуртків та організацій у Російській імперії, в тому числі і в Україні.
Однією з найбільших таких організацій, що виникло 1856 року на чолі з Яковом Бекманом, Петром Завадським, Митрофаном Муравським, Петром Єфименком, було Харківське таємне товариство в середовищі студентів університету. Після викриття цього товариства воно продовжило роботу в Києві до 1860 р. Це Харківсько–Київське таємне товариство, створене студентами, вихідцями із різночинної інтелігенції та дрібного дворянства, започаткувало новий період у визвольній боротьбі в Російській імперії — період різночинної інтелігенції. Головні засади його діяльності: знищення кріпацтва, демократична перебудова суспільства, повалення самодержавства, створення республіканського управління, право українців на національний розвиток. У пізніших подібних організаціях всеросійського характеру, що діяли і в Україні, право на національний розвиток народів поступово деформується і зникає зовсім. Це товариство поширювало заборонені політично–публіцистичні твори, створювало й поширювало революційні листівки, спрямовані проти уряду і самодержавного правління, а також рукописні студентські журнали “Свободное слово” і “Гласность”. Учасники товариства очолили навесні 1858 року студентські заворушення у Харківському університеті, взяли участь в організації у Києві та в інших містах недільних шкіл для дітей міської бідноти. Цей почин переріс у всеросійський демократичний просвітницький рух. Харків’яни встановили тісні зв’язки з нелегальними організаціями Петербурга, Москви, Казані, Дерпта та інших міст Росії.
Після арештів членів товариства деякі з них, після звільнення, стали активними діячами нових організацій — громад.
Значне місце в розвитку політичної діяльності інтелігенції в Росії відіграє петербурзька організація “Земля і воля” (1862–1863), що перебувала під ідейним впливом відомих російських демократів, зокрема М. Чернишевського та О. Герцена. Свій вплив ця організація поширює й на Україну. У програмних документах ця організація, як і інші російські гуртки, на перший план висувала політичну демократично–республіканську перебудову суспільства в єдиній Російській державі, ігноруючи права націй і народів на їхнє суверенне державницьке існування. Таке право вони визнавали лише за поляками.