Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— Держава так розпорядилася. Шваби та інші багачі вже не володіють своїми будинками. Тепер тут живе простий народ.
— Ти? Простий народ? Це ж твій батько.
— Хто сказав? Де докази? Для всіх тут я просто циганчук, який виконував найбруднішу роботу і спав у стайні. Для комуністів я найкращий хазяїн для цього дому.
— Але ж ти сам сказав.
— Якби мені було потрібно, він був би моїм батьком — але тепер мені це ні до чого.
Я роззирнувся.
— А де вони?
— Думаю, чистять стайні в кооперативі. Вони єдині, хто не ходить на збори швабів. Ті збираються щораз частіше, в них там головують торговець кіньми й корчмар.
— Для чого?
— Хочуть вернутися в Лотаринґію.
— В Лотаринґію? Але ж у нас там нікого вже немає.
— Я там знаю. Все розказують один одному ті байки про Фредерика Обертина, як колись твій дід. Хочуть це зробити за золото твого батька, чи ліпше сказати, моєї матері.
— А дідо справді помер?
— Справді, як і моя мати. Не вернулася з Бугу.
— Як він помер?
— Я знаю тільки, як він почав помирати.
Сарело відставив склянку, зачинив ворота, а тоді розповів те, що знав.
Невдовзі після того, як пішли росіяни, в селі об'явилися румунські комуністи. Вони облаштувалися, призначили нового голову, партійного секретаря і міліціонера. Щодня з Тімішоари надходили червоні газети, а з ними — повідомлення про арешти й експропріації ворогів народу. До них, безумовно, зарахували й швабів. Усім було зрозуміло, що на Грозенау насувається нова буря.
На перших зборах усі шваби розгублено мовчали, розповідав дідо Сарело. Ніхто не знав ради, як же ж найкраще захиститися від цієї бурі, якщо вже неможливо її відвернути. Бурі, від якої не поможуть жодні дзвони.
На другій зустрічі дід на самому початку взяв слово. Він довго розмірковував над цією ідеєю і кілька разів її відкидав. Він кахикав доти, доки усі без винятку не примовкли і почали уважно слухати. Коли стихло й очі всіх з очікуванням звернулися до нього, він прорік: «Поки росіяни чи румуни не депортували нас бозна-куди, краще ми самі себе депортуємо назад до Лотаринґії». Він знав, наскільки шалена ця ідея, і якби не сам її подав, то теж реготав би разом з іншима. Його попросили ще раз повторити пропозицію, бо думали, що не розчули як слід, і він повторив.
Після цього його ще тижнями брали на кпини, бо хоч як поважали, то все ж таку ідею не могли сприймати інакше, як старечу маячню. Коли дідо йшов вулицею, всі довкола порскали від сміху, але вже скоро смішки змінилися страдницькими гримасами, бо часи ставали все тяжчі. Почалися експропріації, а податки і штрафи, накладені комуністами, були непосильні.
На третіх зборах підтримки вже було більше. Діда попросили докладно викласти свою ідею, і перші вже починали замислюватися, як би то провернути таку грандіозну акцію. Та тоді знов накотилися сумніви, чи є взагалі такі кошти, аби оплатити потяги для чотирьохсот родин з усіма пожитками, а також для церкви. Бо те, що церква поїде з ними, не улягало сумніву. Її довелося би розібрати, а тоді все, навіть великий дзвін — його передусім — ретельно запакувати і потім знову зібрати десь поблизу Дьєзу. Дехто вже уявляв собі, як прекрасно звучатиме той дзвін над лотаринзькім плоскогір'ям. Як буде чути його аж до самого Марсалю.
Треба також придбати землю, це насамперед. І хоч ніхто не розраховував, що після війни вартість землі у Франції буде дуже високою, то все ж більшість не уявляла собі, звідки взяти стільки грошей. А ще ж доведеться давати хабарі: голові, партійному секретарю, адміністрації в Тімішоарі, а може, ще й вище. Щоб дозволили комусь одному з них поїхати в Лотаринґію — розгледітись там і закупити необхідні землі.
Стільки грошей не могли роздобути ні коноторговець, ні корчмар, ні інші сільські багатії. Знов запанувала безпорадність, і від цих планів уже хотіли відмовитися, коли раптом дідо зібрався з духом, підвівся і проголосив, що знає, де взяти гроші, вони, можна сказати, валяються під ногами. Інші нерішуче перезирнулися, бо вони б знали, якби в когось було аж стільки.
— Ну, то скажи, де, Ніклаусе, — завимагав коноторговець.
— У нашій стайні.
Вони завагалися, бо й досі боялися батька. Він завжди тримався осторонь від їхніх зборів, бо вбачав у них тільки спосіб накинути йому чиїсь інтереси. Так само, як і гасла комуністів, його зовсім не вабив той світ, про який постійно говорив тепер дідо. Врешті-решт коноторговець і корчмар очолили ходу, що вирушила до нашого двору. Дідова помста була солодка, вважав Сарело, але недовга.