Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— А Обертини? Вони ще є? — допитувався я.
— І вони є. Правда, в домі тепер живе циганчук зі своєю жінкою, а вони — в челядні. Тільки старий Обертин рік тому відійшов. Хороший був чоловік, не те що його зять. Ми, румуни, молилися за упокій його душі, хоч він і католик.
Звістка про дідову смерть вразила мене, мов блискавка. Я похитнувся і мусив зловитися за паркан. Подібне потрясіння я пережив хіба що тоді, коли довідався від пароха Шульца про розстріл Катіци. І, як і тоді, побіг до нашого двору, який вже не належав батькам, а отже, й мені.
Якщо взагалі цьому старому можна вірити, бо, може, вік і горілка зробили своє. Може, він говорив про когось іншого, може, все було зовсім не так. Дід обніме мене, мати теж, хоч разочок — і вистачить. А тоді я віддам їй светр. Ні, на румунів не можна покладатися. Надто глибоко вони зазирають у чарку, щоби мати добру пам'ять.
І поки я на одному подиху біг ті кількасот метрів, мій дідо ще жив. Я забув про страх, що батько мене може прогнати. Що може стати на воротах з рушницею. Я накинувся на ті ворота, як на найлютішого ворога, тарабанив кулаками і зазирав між штахетинами, намагаючись когось угледіти.
Я кликав їх, та двір німував, так ніби буря або чорт вимели звідти все життя. Тиша, яку я колись так любив, коли вона залягала теплими, лінивими пополуднями. Тільки шелест каштана і гавкіт сусідських псів порушували її. Та навіть вони гавкали абияк, непереконливо, наче знали, що їхня робота скінчилася. Що їм нічого вже стерегти, бо земля, яка колись належала сама собі, а вже потім людям, тепер належить державі. Якось дід сказав: «Коли земля не хоче, то й нам годі від неї чогось вимагати».
Я сів під каштаном і чекав, коли повернуться мої. Тим часом мені не давала спокою інша думка. Що мені тепер робити, коли причина, яка привела мене додому — забрати свою землю і поставити батька на місце — виявилася марною?
Ворота нарешті відкрилися, так ніби Сарело увесь час за ними чигав. Напевно, він підкрався попід парканом і вже якийсь час спостерігав за мною. Він вийшов із сокирою в руці й стискав руків'я так рішуче, що я анітрохи не сумнівався, чи зважиться він її застосувати. Він теж змінився, став присадкуватим чоловіком з недовірливим поглядом.
— Чого тобі тут треба?
— Я — Якоб. Я повернувся.
— Бачу, хоч ти й дуже змінився. Але чого тобі тут треба?
— Я просто повернувся.
— Хочеш помститися? Не раджу.
— Хочу забрати свою землю.
Тут сталося щось несподіване, до чого я аж ніяк не був готовий. Він не накинувся на мене, паленіючи люттю й вимахуючи сокирою над головою, не захряснув у мене перед носом ворота. Обійшлося й без добірної румунської лайки, якою він володів, як ніхто. Натомість він на весь голос розреготався розпачливим, гірким реготом, стрясаючись усім тілом так, що аж сокира впала на землю. Він сміявся до сліз, і не зупинявся, навіть коли вони висохли.
— Тоді в мене для тебе погана новина, — вимовив він, нарешті вгамувавшись. — Земля не дістанеться ні тобі, ні мені. Вона тепер навіть Богу не належить.
Він прочинив ворота й махнув рукою, запрошуючи увійти.
— Жінко, винеси вина і дві склянки! — крикнув у дім.
На веранді з'явилася пухкенька, невисока циганка, в її круглому животі дозрівало Сарелове дитя. Вона тяжко зійшла сходами, мовчки й не дивлячись на мене, простягнула склянку і налила вина. Потім налила Сарело, поставила пляшку на найнижчу сходинку і знову зникла в домі.
— Ти взяв циганку? — спитав я.
— Я й сам циган.
— Лише наполовину, наскільки мені відомо.
Він гостро зиркнув на мене і випив.
— Ага, то ти знаєш. Що ж, тим краще. Тоді ти розумієш, що земля належала б мені так само, як і тобі.
— Не зовсім. Бо насправді вона належала моїй матері й дідові.
Він ступив крок до мене, стиснув кулаки, жила в нього на шиї набухла, я був радий, що він тепер не тримає сокиру.
— Я був би кращий. Я витриваліший.
— Я, як виявилося, теж.
Його лице знов спохмурніло, все тіло напружилося. Та за мить він знову вишкірився і налив мені.
— Ну, годі. Не сварімся за те, чого вже нема. Тебе Сибір зробив таким сильним? Як там було?
— Холодно.
— Послухай, неможливо було інакше. Або ти, або я. Росіяни вже були в домі і схопили мене. Батько так вирішив, мене він не питав.
— І на знак вдячності ти дозволяєш йому і матері спати в челядні?