Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Він дуже вміло добивався своїх грошей, у той чи інший спосіб. Канючити і викликати співчуття в нього виходило так само добре, як і виявляти нахабство й обурення, коли йому нічого не давали. Люди побоювалися його, бо він проклинав їх, молодим жінкам бажав неплідності, а старим — самотньої смерті. Він завжди обирав таку вигідну позицію, що люди не могли не дивитися на цього півчоловічка.
— Бог дивиться, коли ти даєш, і так само, коли не даєш, — проголошував він урочистим голосом. — Тобі вирішувати, що він побачить.
І тоді Бог бачив багато рук, що тяглися до гаманців. Коли хтось кидав гроші на землю, Мушка навіть не рухався з місця. Він був князь, який навідувався до своїх підданих. Подалі від зайвих поглядів він знов залізав мені на спину, і ми зникали, перш ніж з'являвся патруль.
Вечорами в його вузькій кімнатчині ми сьорбали ріденьку картопляну юшку, яку нам приносив господар. Прали й церували одяг.
— Так, я жебраю, але це зовсім не означає, що маю при цьому виглядати як останній жебрак, — твердив він.
У його світі такий, як він, що міг дозволити собі власну кімнатку і щотижня купіль та свіжий одяг, ще не опустився на саме дно. Були й інші, які стояли набагато нижче і на яких він поглядав з погордою, мов світський лев. Така-от ієрархія злиднів.
— А де ти лишив свої ноги? — спитав якось я.
Він погладив культі.
— Колись я був майстерним злодієм, так, як тепер я майстерний жебрак. У житті багато чим можна займатися, головне — робити це добре. Один-єдиний раз я втратив пильність і мусив утікати від жандармів. От і потрапив під машину. Проте успішно перекваліфікувався, як бачиш.
Він розреготався.
Я саме прав светр, який мама дала мені на заслання, і який я дуже доглядав усі ці роки. Разом з моїми старими штанами і такими самими старими черевиками, дідовою шапкою, сорочкою господаря та пальтом, яке подарував мені отець Памфіле, то були всі мої пожитки.
— А в тебе була колись дівчина? Бо в мене ні, — почув я його голос.
— Була, — відповів я.
— І де вона?
— Померла.
— Є багато інших, — відказав він.
Усю ту ніч я думав про Катіцу.
Іншим разом Мушка зажадав, щоб я розказав йому якусь історію.
— Якоїсь я не знаю, хіба що з наших родинних.
Поки я розповідав йому про життя Каспара і Фредерика, він латав моє взуття або сорочку. На відміну від людей у Грозенау, які шанували Фредерика ще довго по його смерті, на нього найбільше враження справив Каспар.
— Такий візьме своє силою. Я б теж так вчинив, — промурмотів він.
— Але ж він застрелив не тих людей. Помилився домом, — спротивився я.
— Майже як ти у перший день, тільки що рушниця була в того грубаса, а не в тебе.
Мушка нахилився вперед і промовив, наголошуючи на кожному слові:
— Байдуже, твоя це власність чи ні. Якщо чогось хочеш, подбай, аби рушниця була в тебе.
— І що це йому дало? Через двадцять років його забили.
Він тяжко зітхнув.
— Ти й справді нічого не розумієш. Важливо бути господарем свого життя, а не те, скільки проживеш. Тільки тоді ти хтось. Я ще поповзаю, скільки вдасться, а тоді піду. В тюрму я не хочу.
Знов і знов він вимагав від мене описувати йому Каспара, та оскільки я не мав поняття, як той виглядав, то вигадав жилавого чоловічка середнього зросту, який не надто відрізнявся від Мушки.
— Ага, то я трохи подібний до нього, бачиш!
Думка про схожість із Каспаром тішила його надзвичайно.
Восени, а тим паче взимі, коли погода була така паскудна, що на вулицях ніхто майже не показувався, ми перекинулися на інший спосіб роздобування грошей. Ми обирали собі житловий будинок і проробляли його планомірно від верхнього поверху до нижнього. Я зсаджував Мушку перед дверима помешкання, а сам ховався. Дехто лякався, побачивши його, і відразу затраскував двері, але ми чекали далі, й нерідко трохи пізніше люди все-таки просовували кілька монет крізь щілину під дверима.
Інші, здебільшого старенькі, запрошували увійти, пригощали. Однак вони хотіли завжди одного: розповідати нам про своє життя. Коли я втрачав терпець, Мушка хапав мене за лікоть. «Ми їм це винні!» — шепотів він. Очі його невпинно намацували в кімнаті можливу здобич. Його злодійський інстинкт не пропав разом із ногами. Коли старенькі виходили пошукати грошей, Мушка діяв. Він завжди знаходив щось цінне, але достатньо маленьке, аби воно помістилося в його кишені. З помічника жебрака я перетворився на спільника злодія.