Хіба ревуть воли, як ясла повні?

— Тю-тю!.. тю-тю!.. — одмовляє Галя, підвівши голову. — Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його... то не бачити тобі мене, як свого уха!

Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на груди важку голову.

— Бач... який ти! — каже йому Галя. — Бач, який?!. Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить, кинеться на неї, як скажений...

— Галочко!.. побійся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж... мене задави...

— А Сидора?.. га, Сидора?..

— О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... — указує на груди.

Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку, — та зразу не зважувалась сказати...

Аж ось — загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі — роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу, — аж пашить Галя, як у вогні горить...

— Знаєш що. Чіпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матері... може, вона батька вмовить... Тільки ось що...

Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.

— Кинь ти життя таке! — скрикнула та аж поблідла.

— Яке?

— Чуже добро грабувати, людей убивати!

— Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив... Хіба обороняючись, руки не здержав...

Засевалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо;

лице затіпалось.

— Проклятий!.. каторжний!.. — загукала вона на всю хату. — Обороняючись?!, від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!

— А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам — копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан — наробив нами, жид — надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..

— Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу — станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати... у-ух!..

Вона затряслася вся, як лист на осичині.

— А жити ж з чого? — напира Чіпка.

— Робити чесно... працювати щиро...

— А товариство?.. А батько?

— Заїдемо у другий край... де б нас ніхто не знав, не відав...

— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я — отаман... Як почує товариство, що кинув, — не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному...

— Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? — кричить, схопившись, Галя. — Кому ви клялися?.. Прокляті!

— Один одному клялися, Галю...

— Чорт чортові клявся!..

Галя зареготалась болісно; божевільний сміх її розкотився на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк, та, як підстрелений, опустився на стулець.

— Ти думаєш, — перегодя трохи, знову почала Галя: — ти думаєш — легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться... і встають і лягають тихі, спокійні... А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі... Страшно й очей показати між люди... Настане вечір — ціла юрба п'яних людо-різів валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч... Вертаються вже перед світом, — та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на мені, — все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш... А вночі — ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: «Оддай ми платок!..» — та й тягне за волосся... «Оддай моє намисто!..» та й хапає холодними, як лід, руками за шию... Ти думаєш, легко воно мені носити його, — оце рам'я?.. легко?!