Хіба ревуть воли, як ясла повні?

— А я тобі й не дякую за кисет, —мовить, здумавши Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?

— Який кисет? — питав Гадя, звівши на його свої задумані очі.

— А той, що ти в мій вложила, як забув свого...

— Коли? Що це ти — збожеволів, чи що?

— А хто ж то вложив?

— Та коли?

— Та тоді ж, як мій вертала.

— А я почім знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. — веселіше защебетала вона.

По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.

— Галочко! — почав він.

Галя дивилась прямо йому у вічі гостро-гостро... Чіпці стало ніяково.

— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? — спитав він, сідаючи близько коло неї.

— А тобі що за діло?

— Галочко!..

— Геть к бісу! Все б тільки дурити... з ума зводити...

— Галочко!..

— Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, —так йому було боляче та трудно...

— Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? — питає він, підступивши до неї. — Чому ти не повідаєш мені свого горя?

Галя закрила очі руками, захитала головою... Чіпка присунувся до неї.

— Галочко!.. люба моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

— А я думав... — каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. — А я думав: піду до неї... провідаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх мов серце... Піду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...

Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася... Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:

— Чому ж ти батькові та матері не сказав?

— Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..

Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку — немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки — аж пальці захрущали... В очах у неї заграла одрада — не одрада, зло — не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.

— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, — нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...

Вона знову заламала руки, — знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози — от-от бризнуть...

Чіпка — сам не свій. Зблід на виду, опустив голову, —та нешвидко вже стиха, боязко запитав: