Діти Безмежжя
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро", Худ. Г. С. Ковпаненко.
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Діти Безмежжя». Краткое содержание книги:
Хлопець мовчки приліг поряд з нею, задивився й собі на зоряний океан, що оточував двох самотніх дітей Землі грандіозним феєрверком. Велично сяяли блакитно-білі зірки, тривожно миготіли червоні далекі гіганти, серпанком прикрашували вселенське чоло небес прозоро-блакитні туманності Галактики.
В серці Добромира зародився дивний спокій. Він поглянув на туманну кулю Землі. «Десь там, на темному боці її, спить мама і сестри. Вони й не гадають, що син їхній і брат лежить на холодній скелі Місяця і жде смерті. Смерті? Тьху, проклята! Чого ти знову страхаєш мене? Соромно. Навіть Зоря, дівчинка, тримається так мужньо, а мені. Мені! Що мені потрібно? Нічого. Коли навіть найгірше — хай так. Тільки одне не можна забути. Сказати кілька слів Зорі. Обов’язково. Давно хотів сказати їх, та не смів. Чому? Хто знає! А тепер необхідно. А як сказати? Де взяти сміливості? Як вона зустріне мої слова? Якби вона відповіла ласкавим поглядом, словом згоди, тоді б не було небезпеки, печать смерті щезла б з їхнього обрію. Сказати? Скажу. Скажу, що вона єдина моя. Що вона та, з якою йдуть разом крізь Вічність, що вона люба, неповторна».
Добромир поворушився, глянув на непорушну постать. Кашлянув. Вона мовчала, дивилася на кулю Землі.
«Сказати чи ні? Треба сказати. Залишилось півтори години. І кисню не буде. Треба сказати тепер».
— Зоре… Зоренько, — покликав хлопець ніжним голосом.
Вона раптом рвучко підвелася на руках, тривожно подивилася на хлопця. Ніби й не чувши його звертання, глухо сказала:
— Добромире! У мене болить серце.
— Серце? — не зрозумів він.
— Болить серце, — вперто повторила вона. — Так, ніби воно вмирає.
— Може, ти хвора? — стурбовано заметушився Добромир. — Може, кисень кінчається…
— Ні, — урвала його дівчина, не зводячи погляду із Землі. — Там якесь нещастя.
— Де?
— На Землі.
— Ну що ти кажеш, Зоре? — жалібно заперечив хлопець. — Там можуть бути досить часто нещастя, особливо на морі.
— Я не про те! — з болем сказала вона. — Там нещастя з рідним серцем. Мені здається, що це моє серце. Може, це… може, це моя половина… «Космічна половина»?
Серце у Добромира впало. Не встиг. Тепер пізно. Вона не визнає його своєю «половиною». Адже він не на Землі, а поруч з нею. Отже, у неї є хтось там, вона його знає.
Дівчина схопилася з каменя, простягнула руки у відчаї до Землі.
— Йому боляче — рідному серцю! Воно на грані смерті! Що робити? Друже, що робити?
Добромир одвернувся, подивився в темну прірву біля своїх ніг.
— Ми самі — на грані загибелі, — глухо сказав він. — І потім… потім, може, це просто твоя вигадка. Ніякого нещастя нема. Нещастя з нами.
— Але ж я відчуваю, — жалібно сказала вона.
— Колись такі явища називали забобонами.
Вона пильно поглянула на нього, помовчала. її глибокі очі сповнились печаллю.
— Тепер так не кажуть.
— Так, — згодився він неохоче. — Тепер так не кажуть.
На вершинах близьких гір сліпуче спалахнули іскри, яскраві промені метнулися по схилах скель.
— Сонце! — радісно скрикнув хлопець. — Сонце сходить!
Світило виринуло з-за гірської гряди раптово. Все навколо миттю змінилося. Темна прірва заблискотіла розсипами самоцвітів, чорно-сірі схили почали мінитися розмаїтими породами.
Добромир озирнувся в надії побачити якийсь рятунок, але, як і раніше, небо сяяло спокійними зірками, які не втрачали свого блиску поряд з величним Сонцем. Хлопець поглянув на свою супутницю. Вона вже заспокоїлась, хоч на щоках, за склом шолома, видно було сліди сліз.
«Просто реакція втомленого організму, — подумав Добромир. — Ніякого нещастя з «половиною» нема. Треба діяти, поки є кисень».
— Ходімо вперед, — сказав він. — Все-таки якась дія. Ми ж з тобою селенологи. Якщо закоцюбнемо від холоду, то хоч якісь знахідки залишимо або записи.
— Ходімо, — неохоче згодилася вона.
Вони знову рушили по вузькій ущелині. На одному з поворотів дівчина зупинилась, здивовано крикнула:
— Добромире! Глянь.
— Що таке?
— Печера. Вхід. Плити і арка.
Хлопець поглянув туди, куди показувала дівчина, і ахнув. Зовсім недалеко від них, нижче тієї скелі, де вони йшли, темнів глибокий грот. До нього вела широка дорога з гігантських трикутних плит, сам вхід був облямований брилами з гладеньких каменів.
— Мовби штучна споруда, — прошепотів Добромир. — Оце так знахідка! Невже селеніти?
— А може пришельці? — заперечила дівчина.
— У всякому разі, Гайворон нас розцілує за таке відкриття. Треба дослідити.