Діти Безмежжя

— Серце? — не зрозумів він.

— Болить серце, — вперто повторила вона. — Так, ніби воно вмирає.

— Може, ти хвора? — стурбовано заметушився Добромир. — Може, кисень кінчається…

— Ні, — урвала його дівчина, не зводячи погляду із Землі. — Там якесь нещастя.

— Де?

— На Землі.

— Ну що ти кажеш, Зоре? — жалібно заперечив хлопець. — Там можуть бути досить часто нещастя, особливо на морі.

— Я не про те! — з болем сказала вона. — Там нещастя з рідним серцем. Мені здається, що це моє серце. Може, це… може, це моя половина… «Космічна половина»?

Серце у Добромира впало. Не встиг. Тепер пізно. Вона не визнає його своєю «половиною». Адже він не на Землі, а поруч з нею. Отже, у неї є хтось там, вона його знає.

Дівчина схопилася з каменя, простягнула руки у відчаї до Землі.

— Йому боляче — рідному серцю! Воно на грані смерті! Що робити? Друже, що робити?

Добромир одвернувся, подивився в темну прірву біля своїх ніг.

— Ми самі — на грані загибелі, — глухо сказав він. — І потім… потім, може, це просто твоя вигадка. Ніякого нещастя нема. Нещастя з нами.

— Але ж я відчуваю, — жалібно сказала вона.

— Колись такі явища називали забобонами.

Вона пильно поглянула на нього, помовчала. її глибокі очі сповнились печаллю.

— Тепер так не кажуть.

— Так, — згодився він неохоче. — Тепер так не кажуть.

На вершинах близьких гір сліпуче спалахнули іскри, яскраві промені метнулися по схилах скель.

— Сонце! — радісно скрикнув хлопець. — Сонце сходить!

Світило виринуло з-за гірської гряди раптово. Все навколо миттю змінилося. Темна прірва заблискотіла розсипами самоцвітів, чорно-сірі схили почали мінитися розмаїтими породами.

Добромир озирнувся в надії побачити якийсь рятунок, але, як і раніше, небо сяяло спокійними зірками, які не втрачали свого блиску поряд з величним Сонцем. Хлопець поглянув на свою супутницю. Вона вже заспокоїлась, хоч на щоках, за склом шолома, видно було сліди сліз.

«Просто реакція втомленого організму, — подумав Добромир. — Ніякого нещастя з «половиною» нема. Треба діяти, поки є кисень».

— Ходімо вперед, — сказав він. — Все-таки якась дія. Ми ж з тобою селенологи. Якщо закоцюбнемо від холоду, то хоч якісь знахідки залишимо або записи.

— Ходімо, — неохоче згодилася вона.

Вони знову рушили по вузькій ущелині. На одному з поворотів дівчина зупинилась, здивовано крикнула:

— Добромире! Глянь.

— Що таке?

— Печера. Вхід. Плити і арка.

Хлопець поглянув туди, куди показувала дівчина, і ахнув. Зовсім недалеко від них, нижче тієї скелі, де вони йшли, темнів глибокий грот. До нього вела широка дорога з гігантських трикутних плит, сам вхід був облямований брилами з гладеньких каменів.

— Мовби штучна споруда, — прошепотів Добромир. — Оце так знахідка! Невже селеніти?

— А може пришельці? — заперечила дівчина.

— У всякому разі, Гайворон нас розцілує за таке відкриття. Треба дослідити.