Діти Безмежжя
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро", Худ. Г. С. Ковпаненко.
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Діти Безмежжя». Краткое содержание книги:
Суон одразу кинувся до операційного підвищення, блискавично оглянув оголену постать. Хлопчик! Ще зовсім хлопчик!
— Де енергоаналізи? — коротко запитав він.
Помічниця Сніжинка миттю ввімкнула демонстраційний екран. Згасло денне світло. На екрані попливли світляні зиґзаґи. Потім виникло гігантське пульсуюче серце. Воно було темно-синім, в окремих місцях його прорізували сліпучі блакитні цяточки. Сяйво навколо серця було слабким, тьмяним, промені його загиналися, в’яло тріпотіли в ефірі, ніби водорості за течією. А поміж ними ясно чорніла густа павутина, яка проникала глибоко всередину пульсуючої сфери.
— Занадто сильно вражено! — прошепотів Суон. — Занадто сильно. Як це сталося?
— Він захистив свого вчителя Сонцезора від Чорного Змія, — схвильовано сказала Сніжинка. — Сонцезір теж тут.
Тільки тепер Суон підвів голову і оглянув присутніх. Він побачив давно знайоме обличчя знаменитого Учителя і філософа, космонавта і видатного теоретика. Коротко кивнув. Погляд Сонцезора був тривожний і важкий.
— Чи є надія? — глухо запитав він.
— Надія є завжди, — відповів Суон. — І повинна бути завжди! Того, хто закриває серцем друга від смерті, будь-якою ціною треба повернути до життя. Ведіть психодонорів!
За кілька хвилин психодонори пройшли крізь установку, де аналізувалась їхня сердечна енергія. Порівнювались дані Ясноцвіта і тих, від кого треба було брати енергію. Після перевірки Суон спохмурнів.
— Не підходять. А час не жде. Його серце ось-ось зупиниться. Добу — не більше — підтримаємо. За цей час потрібно знайти нових донорів. Випадок виключний. Вражене все серце. Необхідна майже повна заміна. Допоможе лише абсолютно гармонійне серце. Те, що в нашому Інституті назвали «космічною половиною».
— Що ж робити? — розгублено прошепотіла Сніжинка. В її оксамитних очах заблищала сльоза.
— Рано ще плакати, дівчинко, — суворо сказав Сонцезір. Він якусь мить роздумував. Потім погляд його сягнув у невидиму даль, ніби обіймаючи собою всю Землю. — Ми забули, що існує людство. Я йду до Великої Матері. Ми звернемось до планети. Суоне, збережіть нашого сина скільки можна. Ми врятуємо його.
«Селеніт»
Вони йшли вузькою ущелиною поміж місячними горами.
Інколи зупинялись, дивилися навколо себе, в чорне небо, де сяяв тремтливим зеленкуватим промінням великий напівдиск Землі.
Розгублено переглядались. І знову йшли. Попереду йшов хлопець. Йому було вісімнадцять років. Він був сильний і сміливий. Жодного почуття страху не з’явилося на його обличчі. Недаремно ж він полетів сюди, на супутник Землі! А може, він тримався тому, що позаду йшла дівчина. Його подруга. Його помічниця по селенологічній роботі. їй всього п’ятнадцять років і сім місяців, а вона поводиться як доросла. Жодної скарги. Жодного натяку на втому. Горда, тільки інколи в її синіх, як земні озера, очах проглядає смуток і розгубленість. Чи то, може, здається? Дівчина зупинилася, покликала його.
— Добромире!
Хлопець обернувся, подивився на неї.
— Що тобі, Зоре?
— Я втомилася. Я хочу спочити.
— Не можна, Зоре, — благально сказав він. — У нас кисню залишилось на три години. Треба шукати, шукати, шукати.
— Не пропадемо, — вперто сказала вона. — Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні — то локатори із Землі намацають. Я хочу спочити.
Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важко, адже вона така маленька і мініатюрна.
Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:
— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.
Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.
Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене — це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповідальності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться серед мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту — і все.