Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Однак лінія регіоналістів була підтримана Головою Реввійськради РРФСР Л. Троцьким і членом Політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєвим. Вони здійснювали тиск на В. Леніна, Й. Сталіна, О. Крестинського і врешті 4 червня 1919 р. домоглися прийняття наказу Реввійськради Республіки про розформування Українського фронту. Управління фронтом було перетворено на формування 12 армії Західного фронту, до складу якої було включено 1 і 3 Українські армії. 2 армія була залишена на Південному фронті і реорганізована в 14 армію500. В той історичний момент дальша можливість реалізації регіоналістських, сепаратистських задумів стала неможливою внаслідок швидкої окупації Донбасу, а невдовзі і майже всієї території України білогвардійцями.
Коли ж після розгрому денікінщини йшов процес відновлення влади Рад в Україні, питання державного і партійного будівництва намагались розв’язувати більш кваліфіковано, враховуючи й попередній негативний досвід.
У процесі визволення Сходу України від білогвардійців наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. об’єктивно в черговий раз постало питання про його адміністративне членування. Визначальним моментом цього разу стало функціонування ревкомів як органів, що відновлювали радянське будівництво. В останні дні грудня 1919 р. — перші дні січня 1920 р. оформились ревкоми в Бахмуті, Горлівсько-Щербинівському районі, на рудниках Макіївського району, в Гришино, Єнакієво, в багатьох селах. 4 січня 1920 р. було створено Донецький губернський революційний комітет.
Оскільки межі губернії на той час, природно, встановлені не були, на своєму першому ж засіданні губревком розглянув питання «Про кордони Донецької губернії» і виробив відповідні пропозиції. 15 березня 1920 р. ці пропозиції затвердила Рада Української трудової армії. 23 березня постанову про кордони Донецької губернії затвердив ВЦВК РРФСР, а 16 квітня 1920 р. — ЦВК Рад України501. До складу Донецької губернії ввійшли Старобільський повіт, частина Ізюмського і Куп’янського повітів Харківщини, Бахмутський, Луганський, Маріупольський повіти Катеринославщини, Таганрозький округ та частина Донецького і Черкаського округів колишньої області Війська Донського.
Наприкінці квітня 1920 р. відбувся губернський з’їзд Рад, який обрав губернський виконком знову на чолі з Ф. Сергєєвим (Артемом). А ще 22 лютого 1920 р. відкрилась І губернська партійна конференція502.
Цього разу і Харків і Москва більш жорстко тримали спільну лінію.
Логічним продовженням «розв’язання» суперечностей з «облатками», що сповідували ідеї регіоналізму, прагнули до їх втілення у суспільну практику стало їх поступове усунення з відповідальних загальнонаціональних, загальнодержавних посад, переміщення на ділянки роботи в РРФСР і навіть в міжнародні організації (Ф. Сергєєв (Артем), наприклад, був направлений на роботу секретарем Московського комітету РКП(б), головне — подалі від України.
З позбавленням основних носіїв регіоналістських ідей можливостей впливати на державне будівництво було вирішено і проблему боротьби з донкривбасівським сепаратизмом (хоча в значно менших масштабах і яскравих формах — здебільшого на побутовому рівні, регіоналістські настрої і надалі зберігались і деколи давали себе знати).
Підводячи підсумок, очевидно, можна висловити наступні міркування.
Сепаратистські настрої частини керівників більшовицьких організацій Донецького і Криворізького басейнів виявились у кричущій суперечності з потребами національно-державного будівництва. Це усвідомлювали навіть вожді РКП(б) і РРФСР, які намагались уникнути додаткових небажаних ускладнень у стосунках з Україною, що й без того завжди були непростими. Цим, в першу чергу, зумовлювалась негативна позиція офіційної Москви щодо спроб утворення Донецько-Криворізької Республіки.
Піддавши критиці політичний курс керівників Донецько-криворізької Республіки, Москва тим самим застерігала і щодо неприйнятності нігілістичноцентралістичних поглядів «лівих» в КП(б)У — Г. П’ятакова, В. Затонського, Є. Бош та ін., які виявили свою повну невідповідність потребам радянського національно-державного будівництва.
Характерно, що ідеї вичленення Донкривбасу зі складу України не знайшли скільки-небудь помітного відгуку в народних низах. Принаймні документів щодо цього не відклалося. Це дозволяє з достатньо високою мірою вірогідності судити, що регіоналістські уподобання були притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів України, а й, навіть, більшовиків. Тобто від самого початку вони були не просто науково-політично безпідставними, безперспективними, а й значною мірою авантюристичними, несли в собі негативний заряд. А тому й крах їх у зіткненні з суспільною практикою був невідворотним.