Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Фу, чорт, це було просто надзвичайно!
Але це було не тільки надзвичайно, це було ще й неправдоподібно! Тема реферата була «Русская женщина и война». Ви розумієте? Мало того, що «війна», але ще й «женщина». Особа іншої, забороненої учневі середньої школи, статі!..
Репетюк, видимо, хвилювався. Ще б пак не хвилюватися! Педагоги, батьківський комітет, навіть сам почесний попечитель гімназії, багатющий поміщик граф Гейден, сидять у перших рядах, у парадних мундирах, у білих рукавичках, і бороди їхні пахнуть фіксатуаром. Репетюк вийшов на кафедру блідий, і кінчики його пальців тремтіли, коли він розгортав свої сторінки. На висках у нього був піт. Але ж складка — складка на нових штанях-кльош — була абсолютно бездоганна. Вона починалася десь аж під тужуркою і спадала вниз рівною, точно перпендикулярною до площини підлоги лінією. Репетюк поправив пенсне. Воно блиснуло білими скельцями і жовтим золотом проти сяйва канделябрів. Потім Репетюк пригладив волосся і кашлянув. В залі була така тиша, якої в гімназії взагалі бути не може.
— Господа! — голосно сказав Репетюк. Голос його злегка вібрував. — Знаєте ли вы русскую женщину?..
Він спинився, немов чекаючи на нашу відповідь. Фу ти, чорт, це було кумедно! Ми відчували себе незручно. Що за дурацьке запитання, справді? Звичайно ж, женщини — чи руської, чи французької — ми не знаємо. Гімназистам же заборонено зустрічатися з женщинами «вне присутствия родителей или лиц, особо их заменяющих».
— Любите ли вы ее?..
Що? Любимо? Кого? Женщину?! Нас кинуло в жар. Хіба ж можна таке питатися?.. Глухий шелест перекотився залою Як він насмілився? Завтра його, мабуть, виженуть…
Репетюк ще раз поправив пенсне. Обличчя його зоставалося бліде, холодне й серйозне.
— Я позволю себе утверждать, что вы ее знате, что вы ее горячо любите… Ведь это ваша мать… Ведь это ваша сестра…
Ми просто ахнули. Ну й сучий же син! Почесний попечитель, граф Гейден, розвів руки в білих рукавичках і раптом захлопав долоню об долоню. Ах, значить, можна навіть ляскати, немов у театрі! Краса! Ми заплескали і заревіли:
— Браво!
— Біс! Бі-і-і-іс! — підхопили камчадали[194].
Репетюк посміхнувся. Обличчя його було вже нормальне — рожеве. Складка на брюках — як напнута струна.
Директор підвівся і махнув рукою. Оплески, «браво» і «біс» урвалися ту ж мить, навіть без відлунку.
— Господа, — прогугнявив директор. — Прошу не забывать, что вы отнюдь не в театре. Попрошу выражать свои восторги в пределах приличия, без присущих театральной галерке выкриков… Засим, — він обернувся до Репетюка, — прошу продолжать.
Ромстюк заговорив рівним і дзвінким голосом. Цитати великих письменників так і посипалися з його вуст. Тургенев, Достоєвський, Гончаров, Пушкін, Карамзін. Три чверті Репетюкового реферата написали саме вони. Репетюк наводив уривки прози, зачитував драматичні діалоги, декламував поеми. Русская женщина! Виходить, ми справді знали її, окрім матері й сестри. Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей…[195] Правильно. Всіх їх ми знали. Правда, були це немовби й не зовсім справжні женщини. Не живі, а тільки описані. Крім того — вигадані. Може, їх насправді й зовсім не було і по могло бути. Але…
Ми слухали Репетюка, затамувавши дух, як ніколи не слухали ні одної гімназичної лекції. Він змалював руську женщину в образі захватному, але кроткому й ніжному. Вона може знищити вас, спалити вогнем своїх почуттів, але вона здатна обожнювати вас, вона здатна на високу і прекрасну самопожертву. От вам Віра з роману «Обрыв», от вам Ліза з роману «Дворянское гнездо». Але хіба на жертву руська женщина здатна тільки в ім'я особи і особистого? Ні! Репетюк твердив інше. Руська женщина жертвує собою в ім'я загального добра. В ім'я ідеї. В ім'я отечества. В ім'я людства. Вона радо за це піде на муки й страждання! Хіба дружина не посилає чоловіка на війну? Хіба сестра не соромить брата, що він досі не пішов ще боронити цивілізацію від варвара-шваба? Хіба мати не хрестить сина, не благословляє його, відправляючи на подвиг, на фронт?..
Граф Гейден вийняв блакитну хустку і на мить підніс до очей. Потім він коротко висякався. Тоді всі педагоги також дістали хусточки. Директор ворушив вусами. Ми сиділи, роззявивши роти.
194
Камчадали. — Ю. Смолич у книжці «Gaudeamus igitur…» (с.145) так пояснює значення цього слова: «Як далека від нас Камчатка, так і далекі, мовляв, останні парти в класі від кафедри — аж у закутку під стіною. Звідси й пішло говорити про тих, хто сидів на тих партах, камчадали. Казали так на них не тільки ми, учні, а й педагоги також. Тим паче, що на задніх партах звичайно приміщались найгірші учні, байдужі до навчання, відсталі з усіх предметів, здебільшого другорічники. Педагоги їх тільки «терпіли» — доки вони гімназію закінчать і дадуть спокій. Навіть викликали їх до дошки якнайрідше, може, — раз на четверть з предмета, і запитання ставили якнайлегші, — щоб могли вони витягти на «трієчку» й здобути перехідний до старшого класу бал. Серед товаришів по класу ці хлоп'ята теж особливого авторитету не мали, — хіба що «силовий», бо були всі старші роками, отже, й дужчі фізично: свій «авторитет» уміли здобути лящем чи потиличником».
195
Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей — героїні класичних творів російської літератури, які вивчалися в гімназії: Бедная Лиза — з повісті Миколи Михайловича Карамзіна (1766–1826) «Бедная Лиза» (1792); Татьяна Ларіна — роману у віршах Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837) «Евгений Онегин» (1823–1831); Соня Мармеладова — роману Федора Михайловича Достоєвського (1821–1881) «Преступление и наказание» (1866); Аглая — роману Ф. М. Достоєвського «Идиот» (1868); Ліза — роману І. С. Тургенева (1818–1883) «Дворянское гнездо» (1859); Віра і Марфінька — роману Івана Олександровича Гончарова (1812–1891) «Обрыв» (1869); Марія Кочубей — поеми О. С. Пушкіна «Полтава».