Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Драматичний відділ нашого театру був особливо дорогий серцю Аркадія Петровича. Здається, за юнацьких років він мріяв бути актором. В кожному разі, режисерські обов'язки в драматичному відділі нашого театру взяв він на себе. Готувалося два чи три невеличкі драматичні етюди та повний спектакль гоголівського «Ревізора».
Марію Антонівну та Ганну Андріївну грали в спектаклі про око людське гімназисти, але насправді готували ці дві ролі дві гімназистки — Валя і Аля Вахлакови. Валя була тоненька й ловкенька, з величезними сірими очима п'ятикласниця. Аля — висока й огрядна семикласниця. Репетиції відбувалися потай, на квартирі матері Вахлакових, Варвари Власівни, учительки жіночої гімназії.
Дім Вахлакових був відомий в місті як безладне й невиразне «ліберальницьке» огнище. Вахлакових звали просто Вахлаки. І це, безперечно, відповідало істині. Голова родини, Аполлон Кузьмич Вахлаков, також якнайбільше відповідав своєму власному найменню. Це було чудне й несподіване поєднання Аполлона[187] і Кузьми. Він був ветеринарний лікар і служив у повіті, лиш зрідка наїжджаючи додому. В квартирі він не мав навіть своєї власної кімнати. Коли він приїздив, то спав на канапі в їдальні, розкидаючи свої шкарпетки по кришці рояля, вішаючи мокрий рушник на дорогу бронзову статую Венери Мілоської[188] в кутку та застромляючи зубну щітку за врубелівського «Диявола»[189], що висів над канапою на стіні. Шкарпетки, рушник і зубна щітка так і не прибиралися весь час перебування Аполлона Кузьмича дома. А проте вони залишалися там же і після його від'їзду, забуті власником і не помічені ніким із членів родини, аж поки не звертав на них уваги хтось із численних і постійних гостей.
Гості в домі Вахлакових не переводилися. Але це були не звичайні гості в традиційному розумінні гостювання за тих часів. Гостей Вахлакови ніколи не кликали, ніколи не влаштовували для них ні чаїв, ні обідів, ні вечер. До Вахлакових приходили всі, хто хотів, коли хотів і до кого завгодно. Гості приходили, дзвонили, їм відчиняв хтось, хто був ближче до вхідних дверей — з хазяїв чи таких же гостей, — вони роздягались або й не роздягались в передпокої і йшли, куди їм було потрібно, в одну з чотирьох кімнат приміщення. В одній кімнаті, розміром в залізничне купе, жила сама Варвара Власівна, в другій, такого ж розміру, її син, наш однокласник, Пантелеймон (Пантелеймон Аполлонович!), в третій — дві згаданих дочки Вахлакових, а в четвертій, величезних масштабів залі, було все інше — їдальня, вітальня, кімната для приїжджих тощо. Тут стояв великий під клейонкою стіл, рояль, канапа, вищезгадана статуя Венери Мілоської і кругла вішалка з скриньками під калоші й гачками для парасоль. Була ще в домі півтемна прохідна кухня. В ній стояла керосинка і самовар. Кожний з гостей, хто б він не був, хоч би невідома, вперше бачена людина, міг прийти, поставити собі самовар, розігріти на керосинці їжу, яку знайшов би в каструлях, і, нікого не питаючись, все це з'їсти. Ввечері, коли хтось з родини Вахлакових відчував раптом голод, він ішов теж до кухні і заглядав до каструль. Там ніколи вже нічого не бувало.
— Мамо! — гукала тоді через всю квартиру Валя. — А де ж котлети? Вони, здається ж, зосталися від обіду?
— Не знаю! — ледве чулося з материного купе. Варвара Власівна переверталась на другий бік, не відриваючись від книжки, що ніколи не випадала з її рук. Їй також вже хотілося їсти, але їй треба було ще дочитати дві сторінки, і вона була певна, що за цей час з їжею якось влаштується.
Котлети не знаходилися. Валя напинала на плечі хустку і бігла до бакалійки по ковбасу. Хтось з випадкових і невідомих гостей в цей час роздував Пантелеймоновим чоботом самовар. Якщо ні в Алі, ні у Валі, ні в самої Варвари Власівни не знаходилося грошей на ковбасу, гроші негайно ж реквізувалися в гостя, що потрапляв під руку.
І самітним, несподіваним виродком жив у цьому царстві безтурботності його молодший представник, наш однокашник Пантелеймон. Він зневажав жінок, курив отакенні цибухи з махорки і цілком занурився у вивчення будови людського тіла. Він мріяв бути лікарем. І не «конячим», як батько, а справжнім людським. Якщо він і відривався від сторінок анатомії, то лише в тому випадку, коли хтось з гостей пропонував організувати пульку. Пантелеймон був заядлий преферансист.
Ми ввійшли в дім Вахлакових перший раз, червоніючи й соромлячись. Зілов перекинув вішалку з скриньками для калош і гачками для зонтиків. Теменко віддавив ногу Валі, яка відчиняла нам двері. Це ж уперше ми виходили самостійно «в світ», у чужий дім, в іншу родину. А головне — коло нас і між нас зовсім вільно пурхала Валя і величаво плавала Аля — дівчата, гімназистки, особи іншої статі. Будь-які зносини з цією іншою статтю за законами Кассо були нам абсолютно й найсуворіше заборонені. Ми росли справжніми дикунами й вахлаками.
187
Аполлон — у грецькій міфології бог сонця і світла, покровитель мистецтва і муз.
188
Венера Мілоська. — Йдеться про знамениту статую, створену грецьким скульптором Александром близько 120 р. н. е. Названо Мілоською, бо скульптуру було знайдено в 1820 р. на о. Мілосі. Зберігається у Луврі.
189
… в рубелівського «Диявола»… — Йдеться про картину «Демон» (1890) російського художника Михайла Олександровича Врубеля (1856–1910).