Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тут, напевно, варто зробити паузу і звернути увагу на одну рису Спільноти, яка тоді не залишилася непоміченою. Усі шестеро міністрів закордонних справ, які підписали договір у 1951 році, були членами християнсько-демократичних партій своїх країн. Троє провідних державних діячів головних країн-членів — Альчіде де Ґаспері, Конрад Аденавер та Роберт Шуман — походили з прикордонних регіонів: де Ґаспері — з Трентіно на північному сході Італії, Аденавер — з Райнланду; Шуман — з Лотарингії. У той час, коли народився де Ґаспері — та протягом значної частини його дорослого життя, — Трентіно належало до Австро-Угорщини, він навчався у Відні. Шуман виріс у Лотарингії, яка стала частиною Німецької імперії. Замолоду він був членом католицьких спільнот — тих самих, що й Аденавер десятьма роками раніше. Під час зустрічей вони говорили німецькою мовою, спільною для них трьох.

Для цих трьох осіб, так само як для їхніх колег — християнських демократів із двомовного Люксембургу, двомовної та двокультурної Бельгії, а також Нідерландів, — проєкт європейської співпраці мав як культурний, так і економічний сенс: вони вбачали в ньому важливий внесок у подолання кризи цивілізацій, яка понівечила космополітичну Європу їхньої юності. Народившись на периферії своїх країн, де ідентичності вже давно були множинні, а кордони — змінні, Шуман з колегами не сильно переймалися через перспективу поглинання певної частки національного суверенітету. Усі шість країн новоствореної спільноти нещодавно пережили момент, коли їхнім суверенітетом знехтували й розтоптали його під час війни та окупації: від їхнього суверенітету, який ще можна було втратити, лишилося небагато. А спільна для християнських демократів турбота про суспільну згуртованість та колективну відповідальність дозволяла їм почуватися безпечно щодо перспективи міжнародної «Високої адміністрації», яка б мала виконавчу владу заради спільного блага.

Однак далі на північ ситуація була інакша. На протестантських землях Скандинавії та Британії (або з погляду північного німця — протестанта на кшталт Шумахера) від Європейської спільноти вугілля та сталі дещо відгонило авторитарним душком. Таґе Ерландер, шведський прем’єр-міністр від соціал-демократів у 1948‒1968 роках, навіть пояснював свою власну непевність щодо приєднання до нової Спільноти тим, що її переважну більшість становлять католики. 14 травня 1950 року, через п’ять днів після того, як Кеннет Юнґер, високий радник Бевіна, довідався про План Шумана, він записав у своєму щоденнику, що, попри те що загалом прихильно ставиться до європейської економічної інтеграції, нові пропозиції могли «з іншого боку, стати кроком до зміцнення католицького “братства”, яке… [він] завжди вважав великим рушієм до Ради Європи». На той час такий погляд не був ані радикальним, ані поодиноким.