Після війни. Історія Європи від 1945 року

Загроза війни в Європі була значно перебільшена, але не повністю безпідставна. Сталін справді обмірковував можливу атаку — на Югославію, а не на Західну Німеччину, однак відкинув ідею через переозброєння Заходу. Точнісінько так само, як Захід хибно оцінив мету Радянського Союзу в Кореї, Сталін, якому спецслужби точно доповіли про стрімке нарощування озброєнь у США, помилково припустив, що американці мають власні плани щодо нападу на його сферу контролю в Східній Європі. Але ані ці припущення, ані помилки на той час не були очевидні, тож політики й генерали керувалися тим, чим могли в умовах обмеженої інформації та послуговуючись минулими прецедентами.

Масштаб західного переозброєння справді вражав. Оборонний бюджет США виріс із 15,5 мільярда доларів у серпні 1950 року до 70 мільярдів у грудні наступного року, після того як президент Трумен оголосив надзвичайний стан. У 1952‒1953 роках оборонні витрати сягнули 17,8% ВНП США; до порівняння: у 1949 році вони становили лише 4,7%. На вимогу Вашингтона союзники США в НАТО також збільшили свої оборонні витрати: після стабільного скорочення з 1946 року британські оборонні видатки в 1951‒1952 роках виросли до рівня 10% ВНП — навіть швидше, ніж в останні передвоєнні роки під час гарячкового переозброєння. Франція також збільшила оборонні витрати до відповідного рівня. У кожній державі — члені НАТО витрати на оборони збільшились та сягнули піка в 1951‒1953 роках.

Економічні наслідки цього раптового стрибка військових інвестицій також були безпрецедентні. Це особливо позначилося на Німеччині: її завалили замовленнями на устаткування, обладнання, транспортні засоби й інші товари, для виготовлення яких Федеративна Республіка мала напрочуд вдалі можливості, підсилені ще й тим, що Західній Німеччині було заборонено виготовляти зброю, а отже, вона могла зосередитися на всьому іншому. Тільки видобуток сталі в Західній Німеччині, що дорівнював 2,5 мільйона тонн у 1946 році та 9 мільйонів тонн у 1949-му, зріс до майже 15 мільйонів тонн у 1953 році. Доларовий дефіцит у Європі та в решті країн світу впав на 65% упродовж одного-єдиного року, коли Сполучені Штати витрачали величезні суми за кордоном на зброю, запаси техніки, військові бази та війська. FIAT у Турині отримав перші американські замовлення на наземні реактивні літаки (Вашингтон із політичних мотивів наполягав на цьому контракті через своє посольство в Римі).

Але не всі економічні новини були добрі. Для того щоб дотриматися своїх зобов’язань, які стосувалися оборони, британський уряд був змушений скоротити бюджетні надходження до сфери соціального забезпечення. Це рішення спричинило розкол у керівній партії лейбористів та сприяло їхній поразці на виборах 1951 року. Вартість життя в Західній Європі зростала в міру того, як державні витрати спричиняли інфляцію: у Франції споживчі ціни збільшились на 40% упродовж двох років після початку Корейської війни. Західні європейці, які щойно почали відчувати на собі позитивні наслідки Плану Маршалла, очевидно, були неспроможні довго підтримувати те, що, по суті, було воєнною економікою, і в 1951-му це було визнано в законі США «Про взаємну безпеку». Він, по суті, означав кінець Плану Маршалла, перетворюючи його на програму військової допомоги. Наприкінці 1951 року США перенаправляли в Західну Європу майже 5 мільярдів військової допомоги.