Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тож П’єр Пюшо, високопосадовець режиму Віші, якого пізніше стратила «Вільна Франція», уявляв післявоєнний європейський лад як скасування митних обмежень та встановлення єдиної європейської економіки з єдиною валютою, що поширювалась би на весь континент. Ідея Пюшо, яку поділяли Альберт Шпеєр та багато інших, була чимось на кшталт оновленої версії наполеонівської континентальної системи під гітлерівським началом і подобалася молодшому поколінню європейських чиновників і фахівців, які розчарувалися в економічній політиці 30-х років.

Такі проєкти здавалися особливо спокусливими, тому що зазвичай їх представляли в рамках спільного, пан’європейського інтересу, а не як втілення егоїстичних програм окремих держав. Ці ідеї були «європейськими», а не німецькими чи французькими, і під час війни ними дуже захоплювалися ті, хто відчайдушно хотів вірити, що з нацистської окупації могло вийти щось добре. Від того, що самі нацисти, очевидно, об’єднали більшу частину Європи в технічному розумінні цього слова — усунувши кордони, привласнивши майно, інтегрувавши транспортні сполучення тощо, — ідея здавалася ще реалістичнішою. За кордоном образ Європи, що звільнилася від пут минулого та взаємної ворожнечі, був не менш привабливим. Через чотири роки після поразки нацизму, у жовтні 1949 року, Джордж Кеннан, попри розуміння тривоги через зростання впливу Німеччини в західноєвропейських справах, зізнався Діну Ачесону: «…коли я жив там під час війни[91], мені часто здавалося, що гітлерівський новий лад хибував саме тим, що був гітлерівським».

Кеннан висловив це в приватній розмові. Публічно після 1945 року мало хто був готовий сказати добре слово про Новий лад воєнного часу, неефективність та оманливість якого Кеннан радше недооцінював. Звичайно, міркування щодо внутрішньоєвропейської економічної співпраці не втрачали привабливості: наприклад, Жан Моне після війни, так само як у 1943 році, продовжував вірити в те, що заради «процвітання та суспільного прогресу… держави Європи мають сформувати… «європейську структуру», в якій стануть єдиним цілим». У «Руху за європейську єдність», заснованого в січні 1947 року за ініціативи Черчилля, теж знайшлися прихильники.

Вінстон Черчилль був одним із найперших і найвпливовіших прибічників європейського об’єднання в той чи інший спосіб. 21 жовтня 1942 року він написав Ентоні Ідену: «Мушу визнати, що в моїх думках — насамперед Європа, відновлення її величі… Якщо російський більшовизм заступить культуру та незалежність давніх європейських держав, це буде безмежна катастрофа. Хоч зараз і важко щось передбачити, я вірю, що європейська родина має діяти спільно, як одне ціле, під керівництвом Ради Європи»[92]. Але післявоєнні політичні обставини здавалися несприятливими для таких ідеалів. Щонайбільше можна було сподіватися на створення якоїсь платформи для європейських дискусій, що й запропонував у травні 1948 року Конгрес руху європейської єдності в Гаазі. «Рада Європи», яка постала з цієї пропозиції, була заснована в Страсбурзі в травні 1949 року та провела там перше засідання в серпні того самого року. У ньому взяли участь делегати від Британії, Ірландії, Франції, країн Бенілюксу, Італії, Швеції, Данії та Норвегії.