Молоді літа короля Генріха IV

Прокидаєшся — аж знову день. Хоч би вже швидше він минав. І як його збавити? Що для цього вигадують інші, для кого нічні години — не головні в житті? А вони не байдикують, і їхні витвори й труди виявляються не менш значущими, ніж любощі, й сягають у не менші глибини, ніж сон. Ось герцог Гіз ходить до монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа, що стоїть між Лувром і вулицею Сухого Дерева. На тій вулиці живе адмірал Коліньї, він часто навідується до Лувру і щоразу проходить повз монастир. А за одним заґратованим вікном хтось чекає, ще з учорашнього дня, невсипно чатує за товстими залізними штабами.

Карл Дев'ятий каже: «Коліньї, мій батько», — і марно дожидає його сьогодні. Вже двадцяте число. За ґратами хтось чатує. Гіз грає з Карлом у м'яча, обличчя в нього ясне й відверте, а в думці слово «чатує». Він думає, що мажордом, який служить йому, ще вчора посадив когось у монастирі. Біля того чоловіка стоїть при стіні аркебуз, і він чатує.

Пані Катрін усе не показується, перед її дверима стоїть варта, зовні і зсередини, і вона, спираючись на палицю, але не стукаючи нею, сновигає від вартового до вартового. Кожному вона зазирає знизу в обличчя, а він поверх її голови непорушно дивиться перед себе. «Чатує», — думає Гіз. Думає, що за віконними ґратами в помешканні соборного. каноніка, його колишнього вчителя, все напоготові. Один родич дав мажордома, другий — аркебуз, а того, хто там чатує, пообіцяли врятувати від зашморгу. І він чатує.

Цього дня, двадцятого числа, в театрі перед усім двором, за участю короля Франції, давали виставу. Праворуч рай, ліворуч пекло, як воно й має бути. Вхід до раю стережуть троє лицарів: то Карл Дев'ятий і обидва його брати; ще ніколи їх не бачили в такій одностайності. В пеклі бешкетують великі й малі чорти. А тло сцени зображує Єлісейські Поля[69], населені дванадцятьма німфами. Все було б у якнайкращому порядку, але драма в тому, що непорядок настав у світі, і ось ватага лицарів-волоцюг надумала приступом узяти рай. Та Карл Дев'ятий із братами перемогли їх і загнали в пекло. Між іншим, ті лицарі були з клинцюватими борідками й у витертих шкіряних колетах.

«Марго! Чи не можна нам утекти звідси? Давно вже час, щоб я тебе роздягнув, бо плоть твоя горить!»

А Гіз думає: «Чатує. Горлоріз Морвер чатує. Мій канонік, що ненавидить великого протестанта, і мій мажордом, що його Конде стусав ногами, — чатують!»

«Я король Франції і стережу рай, — думає Карл Дев'ятий. — А вас, клинцюваті борідки й шкіряні колети, — геть у пекло! Правда, до вашої віри належить мій зять і навіть мій другий батько. Та це ж тільки вистава, я ж тільки граю роль. Груди в мене такі широкі, що позаздрив би й сам Юпітер, а стегна мої можна зрівняти хіба з Геркулесовими».

В ту хвилину з неба спустились Меркурій[70] і Купідон[71] зійшли по райдузі вельми природного вигляду, на яку падало світло з-за хмар. Ці боги з'явились не лише для того, щоб здивувати глядачів хитромудрою театральною машинерією, а головно для того, щоб уже міг початися балет. На їхнє прохання троє лицарів — охоронців раю — вивели єлісейських німф наперед, аж на середину зали. Виступ цих безсмертних створінь, що насправді були тільки акторками, тривав більше години, і весь той час клинцюваті борідки та шкіряні колети сиділи у пеклі, де з них кумедно знущались червоні, як полум'я, чорти.