Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Монети забряжчали на прилавку. За провізію Жозеф платить готівкою, щоб уникнути непорозумінь. У цій лісовій пустці краще по-чесному: он на кладовищі хрестів густіше, ніж хатин на хуторі. Проте розрахуватися ще встигне, можна побалакати. Жозеф почав хвалити своїх верхових тварин:

— Вони в мене всі голова в голову, табун до масті.

Фадул натякнув, що йому потрібен віслюк, але який саме, не уточнив: чого поспішати. З циганом оглядайся на задні колеса. Перевів розмову на інше:

— А ви надовго?

— Надовго? А що тут робити? Не знайдеться навіть каструлі лудити. — Він сплюнув, сяйнувши золотими зубами. — А торгувати з ким? Хіба що з вами.

— Ось згодом, як надійдуть каравани, пеони до дівок, стане людно, от побачите.

— Людно?

Жозеф зиркнув у бік вигону, на нужденні халабудки, солом’яні хижки, побачив рубану оселю Збуй-Вік і Бернарди, затримав погляд на складі з сухим какао, де на дверях чатував кабра. Після цих оглядин докинув:

— Що тут гарне, це річка. Але вона дармує. Не у гнів вашій милості.

Брав покупки і вкладав у грубий мішок. Рахував і перераховував на долоні монети, проте розплачуватись не квапився.

— Якщо ваша милість бажають, можна перегнати табун сюди. Щоб ваша милість вибрали. Зараз же.

Шанобливе звертання «ваша милість» не спокусило Фадула: як-не-як циган, дотепник. До лестощів вдається, щоб він вуха розвісив. Зате пропозиція негайно пригнати віслюків його сполошила.

— Ви що, збожеволіли? Гнати сюди, через річку? Навіщо така морока?

— Ваша милість казали про віслюка…

— Казати казав. Та це не спішно. Ви тут на місці, часу досить.

— Ми ненадовго.

— Але ж хоч ніч перебудете?

Жозеф прямо не відповів.

— Чого ми тут не бачили? — І підкинув інший варіант, легший: — То нехай ваша милість підуть зі мною і виберуть. А то ще хтось переб’є торг.

Фадул не піддавався.

— Не сьогодні. Скоро піде клієнт. Завтра дійде черга й до віслюків.

Квапитися не слід; Жозеф тонко відчував, коли наступати, а коли відступати.

— Що ж, заночую, аби вашій милості догодити.

— Воля ваша. Але я тут ні до чого.

Циган висипав на прилавок жменьку дрібняків, потім дістав з кишені зав’язані в хусточку дешеві прикраси й вивалив поверх монет. Фадул скривився: марнички, дріб’язок.

— Я старий коробейник. У мене й досі є залежаний товар. Може, купите? Дешево віддам.

— Коробейник? — Жозеф похнюплено зав’язав носовичок, поклав до кишені і повторив: — Коробейник!

Та відразу стрепенувся і брязь на прилавок пакуночок, загорнутий у темний папір. Що це ще за дивина?

— Погляньте й скажіть, чи ваша милість мають щось подібне.

Він розгорнув папір і показав медальйон на ланцюжку. Турок мало не скрикнув, очі його загорілись.

— Такої речі не знайдеш навіть в Ільєусі, — заявив Жозеф.

Підчепивши ланцюжок пучками, підніс медальйон до очей торговця: сонце яскріло на гранях, ще більше облагороджуючи коштовність.