Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Жінкам ворожать старі ворожки: що старша хіромантка, то більше їй віри. А от хапати за руку чоловіків, водити нігтем по лінії долі, зазирати в очі й наганяти страсті краще циганці молодій і гарненькій, що голосок бринів, чарував.
Коли в табір погоничів забрела Жулія, стара карга, й вістувала, що кого чекає, Маніньйо, який саме смажив м’ясо, кинув:
— Собацюро, чи не твоя оце циганочка…
— Вже було, — буркнув Валеріо Собацюра.
Та от з’явилася Малена, як тінь старого Жозефа: він пропонував продати чи обміняти породистих коней, а вона прийшла ворожити. Тільки поворожити?
— Хочеш, циганка поворожить по руці, красунчику? — підійшла вона до підручного погонича. І лукаво закопилила губки: — Ну ж бо, красунчику!
Хвальковитий Собацюра простяг руку, перед тим витерши її об холошу.
— Держи…
У вирізі плаття, коли Малена нахилилася, вигулькнули груди. За коротку мить Валеріо Собацюра вгледів двоє тугих яблук, і Малена як стій насмішкувато випросталась.
Дівчина ставна й зграбна, кругловида, клубаста, Малена взяла руку Валеріо, стисла його товсті пальці, забрала монету. Її ніготь пройшовся по лінії долі, і ця легка, збудлива лоскотка вкинула погонича ослів у холод.
Що вона йому торочила, Валеріо Собацюра не чув; його гризло одне: як би другою рукою обмацати тіло циганки. Обстеження нижче спини зірвалося, бо чортиця, стріляючи очима, пручнулась і зажадала ще одну монету.
— Позолоти ручку, красунчику, тоді й решту взнаєш…
Решту Валеріо Собацюра хотів взнати, відчути не тут, а в лісовій сутіні, далі від очей Маніньйо та Жозефа, захоплених балачкою. Жозеф останніми словами проклинав це місце: оце-то людно, як запевняв турок! Маніньйо добродушно сміявся:
— Затримайтеся на кілька день і побачите.
— Нема дурних. Я поспішаю.
Валеріо поспішав теж; він уже змарнував забагато часу й три монетки, що перейшли на долоню циганки. Тільки-но він брав її за п’ясть, вона вихилялася станом, сміялась і підморгувала:
— Позолоти ще ручку, красунчику!
Така тактика красунчика обеззброювала. Скінчилося все тим, що він поліз у похідну торбу за монетою і міцно затис її між пальців. Проте класти на долоню, як належало, не клав, не такий він лопух. З блискучою монеткою в пучках він трохи відступив до лісу.
— Там одержиш.
Він ще не доказав, як негідниця, метнувшись, вирвала в нього нікелеву монету: вихиляс, виверт, небачене й зухвале танцювальне колінце. Перш ніж він опам’ятався, Малена — ходу. Лови вітра в полі, пропала, щезла, он видно тільки, як до Фадулового армазему чимчикує Жозеф, у місячній повені тане, розпливається хисткий силует. Проте відголоски циганчиного реготу ще долітають до Валеріо впереміш із жаб’ячим кумканням.
Від багаття, де смажиться м’ясо й гріється кава, донісся переконаний голос Маніньйо і флегматичний сміх:
— Ото треба було слухати мене, не пошився б у дурні. Циганка неодмінно пришиє квітку, підвезе візка.
— Бісова баба! — лайнувся Валеріо Собацюра.
Може, воно так би й заглухло, без ніяких наслідків. Валеріо Собацюра пересердився б і вгамувався, якби на вигоні не з’явився погонич Дориндо. Той теж ішов з Фадулової крамнички аж червоний від люті. Собацюра й Дориндо об’єднались в святому обуренні, адже обидва — жертви циганського пристріту. До гарячого ще приском сипнув метис Пержентино; він сповістив, і це посвідчили пеон і Троє лісорубів, про масовий вихід усіх дівуль: хоч би одна тобі чекала в хутірцеві обозників і випадкових клієнтів. Лиха пригода, безголов’я, кінець світу.
Валеріо Собацюра намагався кашасою позбутись мурашок, що повзали по шкірі від доторку циганчиного нігтя. Проте пал горілки анітрохи не втишував цього свербіжу, цієї лоскотки. Та гадюка вчарувала його, позбавила волі, хоч мички з нього мич. Та й накивала п’ятами, прихопивши весь його капітал; а ці ж грошики Собацюра припасав для ночі з негритянкою Флавіаною в ітабунському пансіоні «Лідія». Ні, треба розшукати, під землею знайти цю сатану в спідниці: вертай монету і начувайся, з мужчинами жарти кепські! Теж знайшов принцесу — циганку! Він хиляв сивуху, а свербіж від нігтя не вщухав.
Дориндо казився з іншої причини, але, як і Валеріо, йому наступили на хвіст теж цигани. Дориндо й собі пробував приборкати шалені ревнощі за пляшкою в армаземі турка, там, де його зачаровано, а тоді і в гурті табунників. Собацюра вивергав лайки й погрози, Дориндо переживав мовчки, тільки жовна випиналися. За нього говорив, роз’ятрюючи рани свого принципала, помічник Дуду Урвитель, свідок чаклунства.