Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Легіт війнув з річкового стрижня; повії відсипалися після нічної оргії; вийшов Факел — оглянути сильця. Кабри з какаового складу й будівельники скотного двору полковника Робустіано де Араужо ще не продирали очей. Тільки пташина трель порушувала тишу в Великій Пастці. Улюблена Фадулова пора: сиди на порозі дому, сьорбай гарячу каву і, покурюючи кальян, милуйся, як гарно довкола — долина, річка, гори, дерева і дім. Великий Турок спочиває у своєму царстві.
Звідси його не викуриш: хай відраджує лікар, хай погрожує жагунсо, хай зманює дівка. Ще не народилася така, що змогла б поламати його долю. Кого баба зведе з розуму, той скінчить на соломі. Йому, скажімо, памороки не заб’ють, навіть Зезінья Пальма, і то не сама, а з гуртом найшикарніших краль ільєуських та ітабунських кабаре. Не запаморочить його жодна вертихвістка, чи то Зезінья, весела дівуля, любов з підворіття, чи незайманиця Аруза, вигідна партія, чи Жусара Рамос Рабат, багата вдова; останнім двом так кортить заміж, що аж-аж-аж — спокусливі облудниці. Хто тільки не чигає на бідолашного християнина, будь-яка спідниця ширить фальшиві чари й зазіхає на волю.
Думки думками, а погляд так і тягне на річку, на те місце, де «дамське біде» — так Кастор називав басейн з каскадом, зручний дівчатам купатися і прати. А що, як там ця початківка Бернарда, поплаває, а потім погодиться розважити його, розвіяти ранкову нудьгу?
Бернарда, темна загадка. А здавалося ж, що в юрмі зітхальників вона вирізняє саме його; годинами слухала казки з «Тисячі й одної ночі», побрехеньки, байки, біблійні оповідки. Навіть поголоска пішла про їхні шури-мури. А проте перебратися до нього, проміняти своє ремесло на становище коханки Бернарда відмовилась. Воліла жити сама й приймати випадкових клієнтів. Фадул тільки головою крутив: не второпаєш, як суру з Корану, темної книги бусурман.
Приїзд циганського табору, дарма що збаламутив увесь хутірець, залишив по собі якийсь щем. Його довго згадували, хоча за один день і одну ніч сталося не так і багато подій, гідних опису. Проте зосталася якась аура, якась таємниця.
Приїхали цигани ввечері й отаборилися в гущаку, на тому березі. Чи то не помітили містка, чи то звернули умисне.
Розпрягли кибитки з барвистими полотняними стінами й шкіряним верхом. Жінки заходилися розкладати багаття, а чоловіки повели напувати коней і віслюків. Тільки сивий Жозеф, у жилетці, з сережками й перснями, з кинджалом за широким поясом, перейшов по камінню річку і подався до Фадулового армазему. Наче царьок з картинки, подумала, помітивши його, Збуй-Вік.
Здалеку їх аж роїлося, проте насправді було зо два десятки, разом з дітьми. Ого, скільки їх, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли наступного дня наткнувся на циганський табір перед Великою Пасткою. Капітан нагодився вчасно, щоб завадити туркові купити осла; а про вчорашні події він дізнався лише з розмов.
По всьому узбережжі й сертану всі знай товкли водно, всі відали: цигани — діти іновірного, непевного племені. Не змішують крові з баїянцями та іншими бразильцями, не родичаються з сержипанцями чи турками, португальцями чи метисами, з будь-якими людьми. Ви коли чули, щоб циган одружився з місцевою? Ні! Це окреме кодло, зграя характерників і шахраїв, їм аби дурити, обманювати, махлювати.
Чоловіки, коли сиділи охляп на крадених конях, скидалися на шляхтичів, графів і баронів, герцогів і маркізів. Жінки, коли лежали на засмальцьованих матрацах у своїх кибитках, у квітчастому шматті, у довгих, зі шлярками, спідницях, у браслетах і намисті, зійшли б за принцес і цариць, а так — ворожки, язики без кісток, босота. Дехто твердив, навіть писав, ніби цигани — недобитки вавилонського царського двору, ніби вони бродять по світу не без умислу. Хай там що, а їх краще цуратися, не вступати з ними в торг, ховати від них усе цінне. Шатерники, безземельники, де це таке видано? З циганом знайся, а каменюки за пазухою тримайся!
Навіть індіанці, на що вже гнані, а й ті не безземельні, хоча землі у них тепер мало на цих берегах. А колись же їхні племена займали тут великі території. Володарі лісів та річок, індіанці рибалили й полювали, танцювали й воювали. Більшість повимирала, у вирощуванні какао користі з них, як з цапа вовни. Вцілілі рештки окопалися по своїх застумах, проте ледь щось трапиться, відразу клич: бий червоношкірих! Якщо нині вони й становили якусь загрозу, то дуже незначну. Щоб це червоношкірі нападали на переселенців, про це запав і слух. Таке траплялося хіба за сивої давнини, ще до Великої Пастки.