Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Стрільба вздовж Невського мало кого лякала. Люди по-звіриному збирались до двох трупів — жінки в ситцевій спідниці і старика в єнотовій шубі, які лежали на розі Володимирської вулиці… Коли постріли ставали частіші, люди розбігались і знову скрадалися вздовж стін.
В сутінки стрільба вщухла. Повіяв холодний вітер, очистив небо, і в хмарах, купами навалених за морем, запалав похмурий захід. Гострий серп місяця став над містом низько, в тому місці, де небо було вугільно-чорне.
Ліхтарі не засвічувались тієї ночі. Вікна були темні, під’їзди зачинені. Вздовж імлистої пустелі Невського стояли в козлах гвинтівки. На перехрестях виднілись рослі постаті вартових. Місячне світло поблискувало то на дзеркальному вікні, то на смузі рейок, то на сталі штика. Було тихо і спокійно. Тільки в кожному домі неживим овечим голосом бурмотіли телефонні трубки божевільні слова про події.
Вранці 25 лютого Знаменський майдан був повний війська і поліції. Перед Північним готелем стояли кінні поліцейські на золотистих тонконогих пританцьовуючих конях. Піші поліцейські в чорних шинелях розташувались навколо пам’ятника Олександру III і — купками по майдану. Коло вокзалу стояли козаки в заломлених папахах, з тороками сіна, бородаті й веселі. З боку Невського виднілись брудно-сірі шинелі павловців.
Іван Ілліч з чемоданчиком у руці виліз на кам’яний виступ вокзального в’їзду, звідси було добре видно весь майдан.
Посеред нього на криваво-червоній, брилі граніту, на величезному коні, що опустив від ваги вершника бронзову голову, сидів важкий, як земне тяжіння, імператор, — похмурі плечі його і кругленька шапочка були вкриті снігом. До його підніжжя на майдані напирали з п’ятьох вулиць юрби народу з криками, свистом і лайкою.
Так само, як і вчора на мосту, солдати, особливо ж козаки, що парами ступою під’їжджали до народу, який напирав з усіх боків, потроху лаялись і зубоскалили. В купках городових, рослих і хмурих людей, було мовчання і явна нерішучість. Іван Ілліч добре знав цю тривогу, коли ждеш наказу до бою, — ворог уже на плечах, усім ясно, що треба робити, але з наказом не поспішають, і хвилини тягнуться болісно. Раптом брязнули вокзальні двері, і з’явився на сходах блідий жандармський офіцер з полковницькими погонами, в короткій шинелі. Випроставшись, він оглянув майдан, — світлі очі його сковзнули по обличчю Івана Ілліча… Легко збігши вниз поміж козаками, що розступилися, він почав говорити щось осавулові, піднявши до нього борідку. Осавул з кривою усмішкою слухав його, розсівшись у сідлі. Полковник кивнув у бік Старого Невського й пішов через майдан по снігу підстрибуючою ходою. До нього підбіг пристав, туго переперезаний по величезному животу, рука у нього тремтіла під козирком. А з боку Старого Невського збільшувались крики юрби, що підходила, і нарешті стало чути спів. Івана Ілліча хтось міцно схопив за рукав, поруч з ним видряпався збуджений чоловік, без шапки, з червоним садном через брудне обличчя.
— Братики, козаки! — закричав він тим страшним, надривним голосом, яким кричать перед убивством і кров’ю, диким, степовим голосом, від якого спиняється серце, безумство застилає очі. — Братики, убили мене… Братики, оступіться… Убивають!
Козаки, повернувшись у сідлах, мовчки дивились на нього. Обличчя їх блідли, очі розширялися.
В цей же час на Старому Невському чорно й густо хвилювались голови: підійшла юрба колпінських робітників. Вітром метляло мокрий кумачевий прапор. Кінні поліцейські відокремились від фасаду Північного готелю, і раптом блиснули в руках їх вихоплені широкі шаблі. Несамовитий крик зчинився в юрбі. Іван Ілліч знову побачив жандармського полковника, він біг, підтримуючи кобуру револьвера, і другою рукою махав козакам.
З юрби колпінських полетіли уламки криги й каміння в полковника і в кінних городових. Тонконогі золотисті коні дужче затанцювали. Негучно заляскали револьверні постріли, з’явились димки біля підніжжя пам’ятника, — це городові стріляли в колпінських. І зараз же в строю козаків, за десять кроків від Івана Ілліча, стала дибки рижа горбоноса донська кобила; козак, нахилившись до шиї, штовхнув її, за кілька скоків долетів він до жандармського полковника, і на ходу, вихопивши шаблю, навідліг свиснув нею, і знову підняв кобилу дибки. Усім строєм рушили до місця вбивства козаки. Юрби людей, прорвавши застави, розлились по майдану… Де-не-де ляскали постріли і були заглушені загальним криком:
— Урра… урра-а…
— Телєгін, ти що тут робиш?
— Я неодмінно повинен сьогодні виїхати. Товарним поїздом, на паровозі, — однаково…