Очікування шторму
- Автор: Авдєєнко Юрій
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Тарас Сергійчук
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Очікування шторму». Краткое содержание книги:
Зберігся протокол допиту Анастасії. Ось витяги з нього.
Запитання. Що ви знали про свого батька?
Відповідь. Нічого. Я зустріла його шість місяців тому в Староконюшенному провулку. Підійшла людина й сказала: «Я твій батько». Я звикла вірити бабусі. А бабуся ніколи не говорила, що батько живий і ховається за кордоном. У бабусі такі чесні, щирі очі! У мене теж чесні, щирі очі. Й вони залишаються чесними, щирими навіть тоді, коли я брешу. Та тепер я кажу правду. Чисту правду. Тому що все так жахливо! Я по-різному уявляла своє життя. Але ніколи не думала, що стану вдовою, у вісімнадцять років…
Запитання. Чому ви поїхали з батьком?
Відповідь. Останні дні я думала про це. Здається, було три причини. Незнання життя. Відсутність того, що в газетах називають патріотизмом. І страх… Хіба я відчувала щось, крім страху, до цього втомленого чоловіка з сивими скронями? Й коли він зупинив мене в Староконюшенному провулку, мені здалося, що він сприйняв мене за повію. І я почервоніла, й мені хотілося провалитися крізь асфальт. Він одразу збагнув це. Він сказав: «Чим же фарбовані нігті кращі від натуральних?» — «Модніше», — відповіла я. «Твоя мати, дівчинко, ніколи не фарбувала нігтів. А ви схожі, наче дві краплі води». — «Хіба ви знали мою матір? Чому я не бачила вас ніколи раніше?» — «Я твій батько, Анастасіє. Я повернувся, щоб більше не розлучатися з тобою».
І знову повторив, що я дуже схожа на матір. Я і без нього знала, що моя мати була схожа на бабусю, а я на матір. І фотографії зі старого оксамитового альбома підтверджували нашу схожість. Так, жодного відкриття віп не зробив. Але умів говорити прописні істини, наче бог.
Він узяв мене під руку. Без дозволу. Ніби я була його власністю чи він двадцятирічним красенем із кіноінституту й збирався запропонувати мені роль у своєму фільмі чи хоч би для знайомства запросити в «Метрополь».
Ми йшли по Арбату. Й бабусі у підворіттях пащекували про розбещеність молоді, і я, як дурна, дивилася собі під ноги. Тому що я читала в книгах: коли батьки повертаються з мандрівок, діти кидаються їм на шию. Плачуть, цілуються… Одне слово, виявляють теплі почуття. У мене не було жодного бажання цілувати його в гладко виголені щоки, тим більше у вуста. Барвистий шарф вибивався з-під бежевого плаща. Й цей плащ привертав до себе увагу, наче родимка-мушка, посаджена над губою. А в його становищі, як я пізніше зрозуміла, було нерозумно привертати чиюсь увагу.
Запитання. Він вас умовляв?
Відповідь. Він запитав: «Ти поїдеш зі мною?» — «У Францію?» — «Так. У мене там будинок під Парижем. Троянди, виноград… Бабуся говорила про твою мрію стати актрисою. У Парижі багато російських емігрантів, що працюють у кіно, в театрі».
Він ішов, високо піднявши підборіддя, розправивши плечі. Й ноги ставив, карбуючи крок. Я не забула, як бабуся якось проговорилася, що мій батько білогвардійський офіцер. І я запитала. Навмисне. Спересердя. Як він буде реагувати? «Ти більшовик, тату?»
Він мовби поперхнувся. Й хода в нього змінилася, наче його цеглою вдарили. «Я росіянин… Я втратив тут усе, що заповіли предки. Та, хвала богові, при мені залишилися моя голова, мої руки…» — «Як я — пролетарій?» — «Я не бідний. Я приїхав по тебе, Анастасіє. Може, це й не вся правда. Та основна причина мого повернення — ти. Я хочу показати тобі світ… Він великий і неосяжний. Рим. Неаполь. Париж… Ніцца…»
Він стріляв назвами міст. І я слухала… Мене гойдало, як човника. І я трималася за його руку вже не просто заради пристойності.
«Не можна уявити можливості, які життя відкриває перед людиною. Уявити — це означає посадити думку в тюрму, в клітку. А думка повинна бути вільною, мов птиця», — говорив він. І вірив, що все це придумав сам. І це було його справою — вірити чи не вірити.
Але найбезглуздіше полягало в тому, що і я вірила у вимовлені ним слова. В набір слів, зв'язаних банальністю, наче слиною. Може, в ньому десь спала телепатія. Може, іноді вона прокидалась. І тоді він міг робити з людьми все, що йому заманеться. А йому заманулося підпорядкувати мене своїй волі.
Запитання. Весілля… Розкажіть про ваше весілля з Аполлоном Пращуровим.
Відповідь. Я покохала Аполлона, як тільки побачила… Та зрозуміло, ні про яке весілля не могло бути й мови… Батько нічого не питав про почуття. Приїхав уночі, зайшов у кімнату, не знявши кубанки, сказав мені: «Тобі доведеться вийти заміж. Приготуйся, шлюб через півгодини».
Від здивування я навіть не запитала, хто ж мій суджений. Я просто сиділа на ліжку, притиснувши коліна до підборіддя, і сонно дивилася на ковдру, зшиту з різнобарвних клаптиків. «Я поясню тобі пізніше. Все пізніше…»