Очікування шторму
- Автор: Авдєєнко Юрій
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Тарас Сергійчук
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Очікування шторму». Краткое содержание книги:
— Минулорічне, — сказав він. — Дивіться, яке ясне… Неллі посміхнулася. Вино було світло-рожеве, духмяне.
Старий Нодар додав до нього інжир, хоча ні за що на світі не хотів у цьому зізнатися.
Вітер віяв із щілини. Він був прохолодний. І жовте виноградне листя спадало на стіл. І він мав вигляд святкового. Я підняв сулію. І налив вино у склянки.
— Випий з нами, — сказав я Нодару.
Нодар похитав головою, подивився скоса на старий, повитий гліцинією дім, зітхнув і неголосно пожалівся:
— Скандальна в мене жінка. Не одружуйся, кацо!
— У тебе немає такту, Нодаре, — лукаво сказала Неллі. — А раптом я захочу оженити його на собі?
— Вай! Вай! — збентежився Нодар. — Збережу на весілля бочку вина. Перший сорт! «Ізабелла»…
— Не зберігай, Нодаре… Воно скисне. На жаль, персональні справи наших співробітників проходять через мої руки.
— Зручна річ — персональна справа, — посміхнувся я. — Людина як на долоні.
— Нудьга… Нерозгадане краще. — В неї був твердий, майже жорстокий погляд й суворі, зсунуті брови, на які спадав чубчик прямого волосся.
… Ми не квапились, але прийшли в кіно ще задовго до початку сеансу. Коли піднялись у фойє, Неллі сказала:
— У мене бони є. З'їмо що-небудь…
У торгсинівському буфеті лежали вузькі бляшаночки шпротів, тістечка, бутерброди із справжнього білого хліба з зернистою ікрою, блискучою і чорною, наче намистинки. Й ще лежало там багато інших приємних речей, серед них — цигарки «Пушка».
— І «Пушку» візьмемо, — сказала Неллі. — Адже я також іноді курю…
— Не треба витрачатися, — зупинив я. І, сміючись, додав: — Наситимося духовним поживком…
У фойє була фотовиставка. На ній експонувалися твори місцевих фотоаматорів. Виставка називалася «Наше місто». Кілька морських знімків з густими низькими хмарами було виконано талановито. Решта — дрова….
Уже продзвенів дзвінок, і люди ринули у залу для глядачів. Неллі потягла мене за руку, як раптом на стенді, що стояв біля самого вікна, я побачив фотографію, в яку не міг повірити. Куточок скверу, на задньому плані — пристань. А біля фонтана, зробленого у вигляді маяка, на лаві сидять двоє чоловіків. Сидять і курять. Їхні обличчя так ясно і чітко вирізняються на фоні зелені, наче фотограф саме на них наводив різкість. Із жестів і міміки облич було видно, що це не просто двоє випадкових людей. Ні, вони курили й бесідували. Неллі перехопила мій погляд.
— Я бачила цю людину… Гено, це ж той, якого вбили в день твого приїзду.
— Бабляк… Але хто другий?
Я похитав головою. Потім присів і став роздивлятися знімок крізь лупу…
Третій дзвінок тремтів над обезлюдненим фойє. Зазирнула білетерша. Вона підганяла нас.
— Ходімо, — шепнула Неллі. — Не привертай уваги.
Ми пішли в залу. Але мені було не до кіно. Я твердив прізвище фотографа — Саркісян…
Плакат третій
Цей стук замучив мене. Він був голосний і повторювався через короткі проміжки часу: «тяк… тяк… тяк!..»
Я висунув голову з-під ковдри. Посеред кімнати стояв емальований таз. Зі стелі капала вода. Таз, напевно, принесла хазяйка, тому що за вікном лив дощ і було похмуро. А дах був зовсім як решето. Хазяйка якось сказала:
— Дістали б мені бляхи. Ви все можете…
— Не обіцяю…
— Ви все можете, — повторила хазяйка. — Якщо захочете.
— Це інша річ.
Вона вдавано зітхнула й похитала головою. Що не кажи, — дама з манерами. Ось і зараз я чую її кроки на породі. Вона не стукає в двері, а голосно, співаючи, каже:
— Ви ще спите?
— Ні. Плаваю…
— У мене до вас справа, — каже хазяйка.
За хвилину вона вже в кімнаті. Громіздка, наче шафа.
— Ви матимете можливість бесідувати з людиною незвичайною. — Голос її лунає наче в бочці.
— Розо Карлівно, хто ви за національністю? — запитую я.
— Спитайте щось легше. Мати моя була гречанка. Батько прибалтійський німець… За паспортом я росіянка… У вас що, професійна манера уривати того, хто говорить? За місяць я так і не змогла сказати вам те, що могла й хотіла. Та цього разу ви мене вислухаєте… Наш сусід — учитель ботаніки. Справжній російський інтелігент. Він усього боїться. І тільки до органів влади має довіру. До того ж він переконаний, що в такої господині, як я, не може бути поганого квартиранта. В нього неприємності. Поговоріть з ним. Це забере небагато часу. А я приготую вам воду на гоління…
Над зашкарублим, худим обличчям блищало пенсне. Вчитель ботаніки подав мені руку й винувато сказав: