Звіяні вітром. Кн. 2
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01142-7
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн. 2». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
До книги входять IV та V частини роману Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром».
— Ешлі,— почала вона знову і змовкла. Скарлет не потіла прямо посилатись на свій стан, їй і без того було прикро, що Ешлі бачить її одутлою і бридкою, але що всі інші аргументи на нього не вплинули, вона вирішила поставити на свою безпорадність, як на останню карту.
— Ти повинен перебратися до Атланти. Я дуже, дуже потребую твоєї допомоги, бо мені вже не випадає наглядати за обома тартаками. Мине багато місяців, поки я знову зможу за це взятись, тому що... розумієш... тому що...
— Ради Бога, Скарлет! — гостро кинув він.— Май совість!
Він схопився, рвучко підійшов до вікна і, ставши спиною до неї, задивився на качок, що поважною вервечкою проходили подвір’ям.
— То це... то це тому ти не хочеш навіть глянути на мене? — Запитала вона жалібно.— Я знаю, що вигляд у мене...
Він блискавично крутнувся, його сірі очі зустрілися з її очима, і щось таке було у нього в погляді, що вона мимохіть притисла руки до горла.
— Та яке в чорта значення має твій вигляд! — вигукнув Ешлі у нестямі.— Ти ж знаєш, що для мене ти завжди гарна.
Скарлет затопила така хвиля радості, аж в очах у неї зблиснули сльози.
— Дякую, що ти це сказав! А то мені було так соромно, що я боялась на очі тобі показатись...
— Тобі соромно? Та чого б ти мала соромитись? Це мені має бути соромно, і так воно і є. Бо ж якби не моя дурість, ти ніколи б не опинилась у такій халепі. Ти ніколи б не одружилася з Френком. Мені треба було тоді взимку не відпустити тебе з Тари. Ну ж я й дурень! Я мав би зрозуміти тебе... мав би зрозуміти, що ти в розпачі, в такому розпачі, що... Я мав би... Мав би...— На обличчі його з’явився болісний вираз.
Серце у Скарлет шалено закалатало. Він шкодує, що не втік разом з нею!
— Я мав би, як на те пішло, когось пограбувати чи вбити, аби здобути грошей на податок, бо ти ж дала притулок нам, жебракам. Ах, який же я розтелепа!
Її серце стислось від розчарування, і хвиля радості спала: це були зовсім не ті слова, яких вона сподівалася.
— Я поїхала б однаково,— втомлено мовила Скарлет.— І я не допустила б, щоб ти щось таке вчинив. Та хоч би там як, а це вже в минулому.
— Так, у минулому,— повільно й гірко мовив він.— Ти не допустила б, щоб я зробив щось безчесне, але ж сама продалася чоловікові, якого не кохаєш... і матимеш від нього дитину, а все заради того, щоб я й моя родина не померли голодною смертю. Ти така добра — порятувала мене в моїй безпорадності!
Тремтіння його голосу свідчило про відкриту незагоєну рану у нього в душі, і від цих слів сльози сорому виступили на її очах. Він одразу побачив це, і злагіднів на виду.
— Невже ти подумала, що я осуджую тебе? Боже милий, Скарлет! Ні! Ти — наймужніша з усіх жінок, яких я знав. Я осуджую тільки самого себе.
Він знов одвернувся й подивився у вікно, і плечі його вже не здалися їй такими випростаними. Скарлет мовчки чекала довгу хвилину, сподіваючись, що до Ешлі вернеться той настрій, в якому він заговорив про її вроду, сподіваючись почути від нього ще якісь слова, що стануть для неї неоціненним скарбом. Вона ж так довго його не бачила й жила самими споминами, які поволі згасали в її пам’яті. Вона знала, що він і досі кохає її. Це було явно видно в кожному його порусі, в кожному гіркому слові самоосуду, в його образі на те, що вона носить під серцем Френкову дитину. Тож їй кортіло почути це від нього вголос, як кортіло й самій сказати щось таке, що спонукало б його на зізнання, та вона не зважувалася. Вона пам’ятала свою обіцянку, дану минулої зими в садку, що більш ніколи йому не нав’язуватиметься. Як не прикро, але вона розуміла, що мусить дотримуватись цієї обіцянки, коли хоче, щоб Ешлі залишався коло неї. Досить їй бодай Згадати про своє кохання й тугу, хоч одним поглядом натякнути на жадані обійми його рук, як усе буде втрачено назавжди. Ешлі тоді вже запевне від’їде до Нью-Йорка. А цього не можна допустити.
— Ой Ешлі, та не картай себе! Хіба ти тут чимось винен? Але ти таки переберешся до Атланти й допоможеш мені, правда?
— Ні.
— Але ж, Ешлі,— голос її вже заламувався від болю й розчарування,— я розраховувала на тебе. Я так тебе потребую! Френк не може мені допомогти. У нього повно клопотів з крамницею, і якщо ти не погодишся, то я просто й не знаю, де знайду потрібну людину! В Атланті всі, у кого хоч трошки кебети, мають свої справи, а інші такі нетямкі й...