Звіяні вітром. Кн. 2
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01142-7
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн. 2». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
До книги входять IV та V частини роману Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром».
Розділ XLI
Коли всі сусіди розпрощалися і вдалині завмер скрип коліс та тупіт копит, Скарлет пішла до кабінету Еллен і дістала з шухляди бюрка щось блискуче, сховане напередодні серед пожовклих паперів. Почувши, як у вітальні шморгає носом Порк — він саме накривав стіл на обід,— вона гукнула його. Обличчя негра, коли він увійшов, було таке нещасне, як у собаки, що втратив хазяїна.
— Порку,— суворо зауважила Скарлет,— якщо ти знову розплачешся, я... я теж заплачу. Годі-бо.
— Добре, мем. Я хочу стриматись, дуже хочу, та як тільки подумаю за місте’ Джералда і...
— Ну то не думай. Як інші плачуть, я можу витримати, але якщо ти — то я вже не можу. Невже ти не розумієш? — перейшла вона на лагідніший тон.— Я не можу витримати твоїх сліз, бо знаю, як ти його любив. Висякай носа, Порку. Я маю для тебе подарунка.
Ледь помітна зацікавленість промайнула в очах у Порка, коли він гучно сякався — але більше задля годиться, із чемності.
— Пам’ятаєш ту ніч, коли тебе мало не підстрелили в чужому курнику?
— На Бога, міс Скарлет! Я зроду...
— Ну не кажи,— що було, те було, тож не відпирайся, коли вже так багато часу відтоді збігло. Пам’ятаєш, я ще сказала, що подарую тобі годинника за твою вірність?
— Так, мем, пам’ятаю. Я думав, ви вже забули.
— Ні, не забула, і ось я тобі його й дарую.
Вона простягла йому масивного золотого годинника з різьбленням на покришці та з ланцюжком, де теліпалось кілька брелоків і печаток.
— Боже мій, міс Скарлет! — скрикнув Порк.— Це ж годинник місте’ Джералда! Я мільон раз бачив, як він дивився на нього!
— Атож, це татків годинник, Порку, і я дарую його тобі. Бери.
— Ой ні, мем! — Пройнятий жахом, Порк аж сахнувся назад.— Це годинник білого жентмена, та ще й місте’ Джералда. І як ви таке сказали, щоб віддать його мені, міс Скарлет? Цей годинник по праву має належати маленькому Вейдові Гемптону.
— Він належить тобі. Що такого Вейд Гемптон зробив для тата? Чи доглядав його, коли він був слабий і немічний? Чи купав його, й зодягав, і голив? Чи був при ньому, коли прийшли янкі? Чи ходив красти для нього? Не дурій, Порку. Коли хто й заслужив годинника, то це ти, і я знаю, що тато погодився б зі мною. Бери його.
Вона піднесла чорну долоню й втисла в неї годинника. Порк дивився на коштовну річ з побожним острахом, і поволі захоплення почало розпливатись по його обличчю.
— Це справді мені, міс Скарлет?
— Авжеж тобі.
— Що ж, м-м... дякую, мем.
— А ти не хочеш, щоб я взяла його до Атланти й там віддала граверові?
— А що цей грабер значить? — У голосі Порка з’явилася підозра.
— Це значить такий чоловік, що напише на задній покришці що-небудь таке... ну, скажімо: «Доброму й вірному служникові Порку від родини О’Гар».
— Ні, м-м... дякую, мем... Не тра мені цього грабера.— Порк відступив на крок, міцно затиснувши в руці годинника.
Легенька усмішка заграла у Скарлет на обличчі.
— Що таке, Порку? Ти не довіряєш мені, що я привезу його назад?
— Ні, мем, я довіряю... але ж, знаєте, мем, ви можете й передумати.
— Я не передумаю.
— Ну, мем, ви можете продати його. Це ж, мабуть, які гроші можна взяти.
— Ти що, гадаєш, я можу продати татків годинник?
— А чого ж, мем... коли вам тра буде грошей.
— Тебе годилося б відшмагати за такі слова, Порку. Щось мені вже здається, що краще забрати годинника назад.
— Ні, мем, ви цього не зробите! — Вперше за ввесь день усміх проблиснув на його згорьованому виду.— Я знаю-бо вас... Але тут таке ще, міс Скарлет...
— Я слухаю, Порку.
— Коли б ви хоч уполовину були такі добрі до білих, як ви добрі до негрів, то, їй-бо, люди куди б краще до вас ставилися.
— Вони й так до мене добре ставляться,— відказала вона.— А тепер іди знайди містера Ешлі й скажи, що мені треба його бачити, негайно.
Ешлі сів на дзиглик Еллен біля бюрка — під його довгим тілом той і зовсім змалів — і вислухав пропозицію Скарлет піти управителем на її тартак з умовою, що половина прибутків належатиме йому. Поки вона говорила, він жодного разу не підвів на неї очі й не озвався бодай словом. Він сидів, утупившись у свої руки, повільно обертаючи їх долонями то вгору, то вниз, наче уперше в житті мав нагоду до них придивитись. Попри тяжку працю, вони були у нього тонкі й чутливі і, як на фермера, на диво добре доглянуті.
Його похилена голова й мовчанка занепокоїли її трохи, І вона заходилася вдвічі жвавіше розписувати вигоди своєї пропозиції. Крім того, вона розраховувала і на свою чарівну усмішку та звабливий погляд, хоч це даремно, бо ж він не підводив голови. Якби Ешлі тільки глянув на неї! Вона навіть не натякнула, що знає від Вілла про його намір переїхати на Північ, і говорила так, немов була впевнена, що він не може не погодитися з її планом. Але Ешлі все не озивався, і вона, сказавши, що мала сказати, кінець кінцем змовкла. Її стривожило, що він якось надто вже рішуче випростав свої вузькі плечі. Та не може ж він відмовитись! Які в нього підстави, щоб відмовлятись?