Повернення короля [с иллюстрациями]

Коли він прокинувся, світло вже знову згасало. Фродо сидів, спершись спиною на скелю, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не було видно ніде.

Мордорська пітьма наступала, і вартові вогні червоно та яро палахкотіли у високості, коли гобіти розпочали найнебезпечніший етап своїх мандрів. Спершу вони пішли до маленького джерела, потому, піднімаючись дуже обережно, дісталися до дороги в тому місці, де вона звертала на схід до Залізної Пащі, що була за тридцять верст од них. Дорога була неширока, з країв не мала ні стіни, ні парапету, а тим часом, поки вона прямовисно збігала вниз, стрімка прірва побіч неї дедалі глибшала. Ніде не було чути ні поруху, тож гобіти, трохи прислухавшись, розміреним кроком подалися на схід.

Здолавши приблизно вісімнадцять верст, вони спинилися. Недалеко позаду дорога ледь звернула на північ, і та її ділянка, яку гобіти вже пройшли, зникла з очей. Це виявилося для них згубним. Подорожні відпочили кілька хвилин і рушили далі, проте не зробили й десяти кроків, як раптом у нічній тиші пролунав звук, який вони завжди остерігалися почути: маршовий тупіт ніг. Він був іще далеко, та, обернувшись, гобіти помітили, як менш ніж за півтори версти від них із-за повороту виринають мерехтливі вогні смолоскипів і дуже швидко наближаються – занадто швидко, щоби Фродо міг урятуватись, утікши дорогою вперед.

– Оцього я і боявся, Семе, – сказав Фродо. – Ми поклалися на фортуну, і вона нас зрадила. Ми – в пастці.

Вимовивши це, він розпачливо поглянув угору, де стародавні будівничі доріг обтесали скелю, перетворивши її на прямовисну та грізну стіну багато сажнів заввишки. Потім перебіг на інший бік і зазирнув через край у темну прірву мороку.

– Ми таки у пастці! – сказав урешті.

А тоді опустився на землю під скелястою стіною і похилив голову.

– Здається, так, – погодився Сем. – Утім, зачекаймо трохи… а вже тоді побачимо.

І сів поряд із Фродо в тіні кручі.

Довго чекати їм не довелося. Орки карбували широкі кроки. Ті, хто був у перших лавах, несли смолоскипи. Вони йшли вперед – червоні вогні в темряві, які швидко більшали. От уже і Сем похилив голову, сподіваючись так заховати обличчя від світла смолоскипів, коли воно досягне їх, і виставив попереду щити, щоби затулити ноги. «Хай би вони поспішали, і залишили двох натомлених солдатів у спокої, й пішли би собі далі!» – думав Сем.