Повернення короля [с иллюстрациями]

Сем спробував на око визначити відстані та вирішити, куди їм найкраще прямувати.

– Здається, тут кожен крок – це все одно, що сімдесят п’ять верст, – понуро пробубонів він, вдивляючись у грізні гори, – і якщо насправді їх можна здолати за день, то ми йтимемо цілий тиждень – з огляду на те, як почувається пан Фродо.

Сем похитав головою, і, поки розмірковував про все потроху, в його голові поволі зринула ще одна похмура думка. У його мужньому серці надія зникала хіба на коротку мить, і донині він завжди знаходив, чим себе втішити, щоби її повернути. Аж ось він збагнув усю гірку правду: їжі їм вистачить щонайбільше для того, аби досягти мети, а коли вони виконають своє завдання, то тут і загинуть – самотні, бездомні і без харчів, посеред цієї страхітливої пустелі. Вороття для них немає.

«То ось що мені судилося здійснити ще від початку, – подумав Сем, – допомагати панові Фродо до останнього кроку, а потому померти разом із ним? Гаразд, якщо це і справді воно, то я мушу це зробити. Та я дуже-дуже хотів би ще раз побачити Брендівинну, і Рузю Домосіл та її братів, і Батечка та Нагідку, і всіх інших. Чомусь я не можу бодай уявити, що Ґандальф вирядив пана Фродо в цю виправу без жодної надії на повернення… Та все пішло шкереберть, відколи Ґандальф упав у безодню Морії. От якби він був із нами! Він напевно щось би придумав».

Але щойно у Семовому серці згасла – чи нібито згасла – надія, він здобув нову силу. Просте гобітське обличчя Сема стало суворим, майже грізним, бо його дух зміцнів, а тіло аж затремтіло від голови до п’ят, немовби гобіт перетворювався на нову істоту з каменю і сталі, котру не зламають ані відчай, ані втома, ні нескінченні пустельні версти.

З посиленим почуттям відповідальності Сем опустив погляд на землю поблизу себе, зважуючи наступний крок. Світла побільшало, і гобіт із подивом виявив: те, що здаля видавалося широкою та безформною площиною, було насправді нерівною горбистою територією. Власне, ціла поверхня рівнин Ґорґороту аж рябіла від чималих ям, ніби її обсипали градом ядер і велетенського метального каміння, доки вона була ще пустирищем із в’язкого багна. Найбільші з тих дір було обгороджено зубцями нерівних скель, і навсібіч від тих отворів розбігалися великі тріщини. То була земля, де здавалося цілком можливим прокрадатися від схованки до схованки не поміченими ніким, окрім хіба найпильніших очей, – можливим принаймні для когось дужого, хто не мав потреби квапитися. Але для істоти голодної й виснаженої, котрій треба було ще багато пройти, перш ніж у ній цілком згасне життя, місцина мала зловісний вигляд.