Повернення короля [с иллюстрациями]

Фродо та Сем пройшли якісь три-чотири версти, залишивши орківське лігво позаду, та щойно вони зітхнули з полегшенням, як почули хрипкі й гучні орківські голоси. Гобіти миттю вшилися з дороги, заховавшись за вичахлим бурим кущем. Голоси наблизились. Аж ось з’явилося двоє орків. Один був одягнений у коричневе шмаття і мав роговий лук: цей орк походив із низькорослої породи, мав чорну шкіру та широкі рухливі ніздрі, – вочевидь, це був якийсь слідопит. Другий – великий бойовий орк, схожий на тих, котрі були в загоні Шаґрата: він мав на собі символ Ока. Цей орк також ніс за спиною лук і короткий спис із широким вістрям. Вони, як завжди орки, сперечались, а тому, що походили з різних порід, говорили спільною мовою, хоч і на власний манір.

Менший орк спинився майже за двадцять кроків од гобітської схованки.

– Нє! – гаркнув він. – Я йду додому, – і показав на орківське лігво на протилежному боці долини. – Не буду мучити свого носа серед цього каміння. Повір, тут уже немає жодного сліду. Я загубив той запах, бо послухався тебе. Кажу тобі: він вів у гори, а не вздовж долини.

– Шо ж, небагато користі з вас, дрібні винюхувачі, – відповів більший орк. – Я вважаю, шо наші очі кращі від ваших нахабних носів.

– І шо ти ними побачив? – пирхнув інший. – Довбень! Ти навіть не знаєш, шо шукаєш.

– І хто в тому винен? – запитав солдат. – Не я. Це – наказ Згори. Спершу нам кажуть, шо то великий ельф у блискучому обладунку, потім, – шо то якась мала людина-ґном, а далі виявляється, шо то купка бунтівних урук-гаїв, а може, й усі ті потвори, разом узяті.

– Гар! – сказав слідопит. – Вони там усі позбулися мізків, от воно шо. А дехто з командирів скоро і шкури своєї збудеться, якшо те, шо я чув, – правда: Вежу геть розграбовано, зарізано сотні твоїх хлопців, а бранець утік. Якшо твої бійці так поводяться постійно, то не дивно, шо з поля битви надходять погані звістки.

– Хто тобі сказав, шо звістки погані? – крикнув у відповідь солдат.

– Гар! А хто сказав, шо ні?

– Це кляті бунтівні балачки, і я тебе проштрикну, якшо ти негайно не заткнеш пельку, вкурив?

– Добре, добре! – злагіднішав слідопит. – Я нічого не казатиму, тільки думатиму. А яке діло до всього цього має той чорний нишпорка? Той негідник із плескотливими руками?

– Не знаю. Може, й ніякого. Та не на добро він тут з’явився: б’юсь об заклад, винюхує шось довкола. Шоб йому! Тільки-но він вислизнув од нас і втік, як прийшов наказ упіймати його живцем, і то вже.

– Ну, сподіваюся, його схоплять і добряче попомучать, – гаркнув слідопит. – Він змішав тут усі запахи: облапав ту кольчугу, яку загубили наші солдати і яку він знайшов, і потоптався скрізь, перш ніж я дістався до того місця.

– Хай там як, а це врятувало йому життя, – сказав солдат. – Ага, я ше не знав, шо він буде потрібен, але вистрелив так, як і має бути: з п’ятдесяти кроків просто йому в спину. Та він утік.