Чаликушу

Ледь розплющеними очима я побачила, що це говорив дебелий колагаси, той самий, що завше ходив в розстебнутому мундирі. Він глянув на мене ще раз і сказав комусь:

— Бідна, вона й справді ще дитина!

Назміє стояла біля мене навпочіпки й терла мої руки.

— Феріде, любцю, тобі краще? Як ти нас налякала! — говорила вона.

Я одвернулася, щоб не бачити її обличчя, і заплющила очі.

Пізніше я дізналася, що лежала непритомна добру чверть години. Мене витерли одеколоном, давали понюхати припалену вовну, та не могли дати ради. Дійшло до того, що всі вже втратили якусь надію й почали риштувати фаетона, щоб їхати в місто по лікаря.

Коли ж я опритомніла, то сказала, щоб мене тим фаетоном одвезли додому, а коли ні, то я піду й пішки. Вони пристали й на це. Дебелий колаг-аси одягнув шинелю й сів біля візника.

Коли ми вже сиділи у фаетоні, підійшов Бурганеттін-бей, йому було, мабуть, ніяково.

— Феріде-ханим, — промовив він, не наважуючись, проте, глянути мені у вічі.— Ви нас не так зрозуміли. Присягаюся, що я не мав стосовно вас ніякого лихого наміру. Лише хотіли тут повітати й показати розвагу у винограднику. Хіба ми могли знати, що маленька ханим, яка виросла в Стамбулі й лише кілька днів тому любісінько розмовляла з нашим офіцером, має таку дику душу? Я ще раз присягаюся, що не мав ніякої лихої думки та разом з цим прошу пробачення, що так стурбували вас.

Фаетон покотив темними вузенькими стежинками виноградника. Я заплющила очі й, зіщулившись у куточку, тремтіла ніби з холоду. Мені пригадалася та ніч, коли я втікала з Коз-ятаги, не думаючи, що роблю, хоч вийшла на шлях серед ночі сама-самісінька.

Духмяне гілля маслин билося об вікна, діставало мого чола й гнало від мене сни.

Я почула, як тяжко зітхнула Мунісе.

— Мунісе, ти проснулася? — запитала я пошепки.

Вона не одказала, тільки ще дужче похилилася головою. Я помітила, що моя дитина плаче, намагаючись, мов доросла, приховати в темряві свої сльози.

Я вхопила її за руки й запитала:

— Що сталося, моє дівчаточко?

Вона одразу обняла мене й сумно-сумно зашепотіла, мов доросла людина, яка прожила більше за мене і, отже, більше знає.

— Абаджим, як я плакала цієї ночі. Як я злякалася! Я знаю, нащо тебе туди покликали. Ми ніколи вже не поїдемо до таких людей, еге ж! І ти ж ні… Щоб, не доведи аллах, не було, як з моєю матір’ю… Та й мені тоді що робити, абаджим!

Яка ганьба! Боже, яке приниження! Мені, мов повії, було соромно цієї дитини. Я не наважувалася глянути їй в очі, лише, упавши обличчям на її худеньке коліно, проплакала гірко-гірко, мов дитина на материних руках, аж до самого дому.

Коли я підійшла до хати мюдіре-ханим, сонце тільки-но викотилося на схил. Вона ж, побачивши, яка я заплакана й бліда, та ще й такої ранньої години, розгубилася:

— Чи сталося щось, Феріде-ханим? Що тобі причинилося, дочко? Я ще й не бачила тебе такою? Чи ти не хвора?

Спокійне й серйозне обличчя мюдіре-ханим, яке нерідко бувало й насуплене, завжди лякало мене. Але зараз в цьому чужому краї не було кому розповісти своє горе, хіба що тільки їй самій. А я змушена була це зробити, бо я — вчителька.