Чаликушу
- Автор: Гюнтекин Решад Нури
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Григорий Халимоненко
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Чаликушу». Краткое содержание книги:
Вчора ж, коли я так сумувала вдома, Назміє завітала до мене й сказала:
— Феріде-ханим, а я прийшла до вас. Тітка мого Ферідуна запросила мене сьогодні на вечір, вона влаштовує його у своїй садибі. Вона хоч і не знайома з вами, та просила кланятися вам та переказати, що чекає до себе в гості.
— Хіба можна ходити в гості до чужих людей?
Назміє глянула на мене сумно й докірливо:
— Тітку мого коханого ти називаєш чужою?.. Я ж хотіла тебе познайомити з Ферідуном! Але ось присягаюся, що коли не підеш ти, то не піду й я!
Я все-таки не погоджувалася, придумувала всякі причини, та Назміє відкидала їх, бо всі вони, як направду, абиякі. Моя ж приятелька була, як я вже сказала, дівчина бувала й могла укоськати хоч кого. Вона так підлещувалася, так допрошувалася, що я, врешті, не втрималася й погодилася.
Хоча одного разу її поведінка насторожила мене. Це коли я одягала Мунісе, і вона, насупившись, запитала:
— Ти що, береш із собою дівчинку?
— Атож, як же я її залишу саму? А хіба ти щось маєш проти цього?
— Нічого не маю, звичайно… Ще краще… Але ж вряди-годи ти залишаєш її й саму… То я й запитала…
— На цілий вечір я ще ніколи не ходила…
Гріх сказати, що і я така вже нездогадлива, за ці два роки довелося побачити й наслухатися всього. Але як же це я так схибнулася того дня! Самій тепер дивно, що слова Назміє не видалися мені підозріливими. Мабуть, уся моя туга й бажання побути на свіжому повітрі збили мене з пантелику…
Маленький фаетон перевіз нас через річку й покотив зеленою дорогою. На водопої трапилася нам отара. Старий чабан діставав з колодязя воду й наливав у кам’яне корито, біля якого тупцялися маленькі тонкорогі козенятка. Ми згадали нашого Мазлума й хутко вискочили з фаетона, а піймавши одне козеняточко, почали цілувати йому вушка та малесеньку мордочку, з якої капала вода. Мені навіть подумалось: а чи не купити в чабана оце козенятко? Та я негайно ж схаменулася, адже невдовзі знову переїжджати. Хіба мало в нас того горя? Нащо ж іще звикати до чогось, щоб було більше болю?
За півгодини ми приїхали до старого будинку, довкола якого були повиті зелом ганки. А там за хатою, скільки око сягає, виднівся виноградник. Місце було мальовниче, але безлюдне. Тітка Ферідун-бея була вже огрядна молодиця. Вона відразу мені не сподобалася. Жінці не ли-чить одягатися так молодечо. Коси вона вифарбувала в руде, помалювала сурмою брови, а щоки аж паленіли від рум’янку. Страшно дивитися, та й годі.
Вона запросила нас у кімнату на другому поверсі, зняла з мене чаршаф і запанібрата поцілувала мене в щоки, наче обнюхала. А потім сказала:
— Дочко, я тішуся, що ми познайомилися. Ой же й Гюльбешекер! Діамантова моя дівчинко! Справжнісінька Гюльбешекер! Так і хочеться покуштувати… Від тебе вогнем зайнятися можна!
Я знітилася вкрай, але ж треба триматися, наче нічого не сталося. Є ж люди, які поводяться з усіма запанібрата й не думають, що говорять. Ферідунова тітка теж, мабуть, така.
Нас з Мунісе надовго полишили в кімнаті самих. Сідало сонце. Його червоне проміння ще пронизувало густу зелень на ганках, а це вже й зовсім погасло. Я жартувала, хотіла розважитися, та в серці вже мостився таємний неспокій, він вже подужав мене. Із саду долинали чоловічі й жіночі голоси, вигуки, сміх. Хтось порався коло скрипки.
Я визирнула у вікно, але рясне листя приховувало увесь той гвалт.
Нарешті на сходах почулися кроки. Відчинилися двері, і увійшла господиня з величезною лампою в руці:
— Доцю, моя любусю, я навмисне полишила тебе в сутінках. Коли сідає сонце, наші сади такі гарні… Не можна надивитися, такі чудові.
Вона поправила вогонь і почала розповідати, як місячної ночі ці сади стають раєм.
У цю мить до хати увійшла Назміє. Я встигла помітити за дверима двох офіцерів, а тому відступила назад, щоб якось прикрити голову, і спромоглася покласти на косу тільки руки.
Назміє засміялася:
— Люба моя, але ж якою провінціалкою ти стала! Гадаю, що хоч не втікатимеш від мого нареченого, га? Ось зніми руки, а то соромно, аллахом присягаюся!
Вона таки казала правду, тут не було чого ніяковіти.
Офіцери ж ніяково зайшли до кімнати. Назміє почала нас знайомити:
— Ферідун-бей, мій наречений. Феріде-ханим, моя подруга. Я така щаслива, що імена обох дорогих мені людей такі схожі.