Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Отак от учениця Одеського дівчачого інституту, де класні дами через день говорили виключно французькою, німецькою та англійською, моя бабуся втрапила до глиняної хати, розділеної пічкою на дві половини — в одній ліжко та скриня для речей, а в іншій — дошка на стіні та два ряди парт, за якими займаються одночасно три класи.
Це дивне поєднання шляхетності та убогості невідривно пов’язане зі спогадами про бабусю. Благеньке віконце, тьмяна лампа, хурделиця така, що до туалету за городом не дійти — а в кріслі сидить бабуся і читає французький роман. Вона була на «ви» з усіма — колегами, подругами, сусідами. Навіть у райцентрі, де працювала згодом, вона здавалася чужинським вкрапленням, таким собі уламком старої цивілізації.
Дід — то інша справа. Спадковий бессарабський куркуль, він вмів усе — в саду, городі, у майстерні. Меблі в хаті, пічка, та й сама хата — все було зроблено його руками. Тесля, слюсар, муляр, електрик, механік — не було роботи, якої б він не вмів або не міг освоїти. Як я був маленьким, дід навіть спеціально для мене спорудив у дворі каруселю — справжню, з дерев’яною конячкою, що крутилася навколо стовпа, підвішена на підшипниках. Крутилася борзо і весело, аж поки я не злетів з неї на повному ходу і не розбив собі голову. Тоді бабуся заборонила каруселю, дід розібрав її, але в сараї ще довго лежала конячка з сумними намальованими очима та шматком мички замість гриви. На саморобному сідлі мотилялися справжні стремена — саме через них я впав із каруселі, заплутавшись ногами у мотузках.
Різні, наскільки можуть бути різними люди, дід з бабусею не мали шансів зустрітися. Ще б пак — куркульський син та панянка з шляхетного інституту. Але комісари в один момент урівняли всіх. Хутір спалили, прадіда убили, родина втекла до Одеси, бо там легше було загубитися. «На работу славную, на дєла хорошиє вишел в стєпь Донєцкую парєнь молодой», — коли чув цю пісню, дід завжди скептично усміхався: «А чому він туди вийшов? Розкуркулили — от і вийшов. А чого б інакше іти у степ?» Він навчився лагодити примуси, робити голки для них — так і вижили. Потім закінчив технікум на вчителя. Тому і зустрілися з бабусею — на чергових курсах з перепідготовки. Двоє людей без минулого і ціла країна без майбутнього — паруйся, як хочеш.
Я ніколи не міг зрозуміти, що вони знайшли одне в одному, але зараз, у літаку на Дубаї, оточений веселими і п’яними туристами, усвідомив, що це не має значення. А що я знайшов у Ірці? Або вона в мені? І чи та зараз Ірка, що я колись її цілував після спектаклів? Та і я не той, давно не той. І справа не у комплекції або кольорі волосся. Ми не тільки не розуміємо, що таке життя, коли робимо вибір, — ми обираємо одну людину, а живемо із зовсім іншою.
Отак і дід з бабусею. Може, вони кохали одне одного. А може, й ні — просто не було інших варіантів. Чи так судилося. А швидше за все, так вирішив у своєму кремлівському кабінеті вождь і учитель товариш Сталін — він тоді вирішував усе.
Він–таки вирішив одного разу їх розлучити. Певно, зрозумів, що помилився, єднаючи настільки різних людей. Але хіба з Кремлівських висот вцілиш у родину бессарабських вчителів? Тому товариш Сталін вимушений був розв’язати цілу світову війну — набудувати десятки тисяч танків, літаків, гармат, стравити Європу у кривавій битві. Він тонко розрахував — війна руйнує все: хати, родини, життя. Але коли мільйони чоловіків забрали від дружин і повезли на кордон, коли потім вони розбіглися, кинувши зброю, та стали переховуватися по льохах та клунях чужих жінок, коли людей знову змішали у великому котлі, приправивши кров’ю та свинцем, дідові вдалося вижити. З румунського концтабору його викупила бабуся — завдяки шляхетному вихованню та французькій мові. Бо французька у румунів — мова аристократії, і якщо жінка говорить французькою, вона вже не проста баба, а «домна» і спілкується з офіцерами. Тоді вже можна домовитися з лікарями та купити довідку про хворобу. Я не уявляю свою шляхетну бабусю, яка домовляється з концтабірним начальством за фіктивні довідки, але факт залишається фактом — вона повернулася додому з дідом на руках і виходила та відгодувала його.
Окупанти відкрили школу і повернули на роботу вчителів. На дозвіллі дід робив вино і продавав його солдатам. А бабуся малювала карти — не географічні, а гральні, бо румунські вояки, втім, як і всі інші, полюбляли грати в карти. Дівчат в шляхетному інституті вчили не тільки французькій мові, але й малюванню.
Але Сталін не дрімав. І щойно зміг отямитися від розгрому перших років війни, знову взявся за мою родину. Отже коли червоні звільнили Бессарабію, діда забрало НКВД. Офіцери цієї установи не володіли французькою мовою і не знали, що таке «домна». Для них усі були однакові — вороги народу. Тому бабусі не вдалося врятувати діда — його відправили в далеку Інту на десять років, інакше кажучи, назавжди.