Щоденник моєї секретарки

Матрос відв’язав літак від пірсу, і двигуни несамовито загарчали.

Ну точно, наш сільський ПАЗик.

Ревіння гвинтів просто–таки фізично тиснуло на барабанні перетинки. Я ковтнув слину, і звук перейшов на іншу, чистішу ноту. Ми поїхали по зеленій поверхні океану.

Скажу чесно, я ніколи не літав гідропланами. І нагадаю, що не люблю та побоююся повітряних подорожей. Але те, що відбувалося зараз, було настільки незвичним, навіть якимось розбишацьким, що голова не встигала протестувати.

Швидкість зростала, вода несамовито шарпала поплавці літака, додаючи до гудіння двигунів басову складову, і щойно я почав напружуватися від надлишку звуків, ми відірвалися від хвиль. І те, що стало видно в ілюмінатор, затьмарило усі інші емоції.

Зелене з сивиною тло океану по всій поверхні було поцятковано кружечками, еліпсами та півколами білого піску. Довгі коси утворювали бухти, у яких вода набувала фантастичного смарагдово–прозорого відтінку. Гідроплан видряпався на наступний поверх неба, і стало видно: піщані плями — це коралові рифи, вони тільки хочуть бути островами. Острови ж лежали трохи далі — великі і не дуже, забудовані котеджами, розцяцьковані вітрилами серфінгістів, вкриті зеленню пальм та кущів. Деякі готелі стояли просто у воді, так щоб туристи могли через вікна спостерігати за життям риб. А ми летіли вперед, маючи можливість оцінити фантазію місцевих будівельників та щедрість головного Архітектора цих місць, того самого, що його знають під псевдонімом «Бог».

Я просто–таки прилип до ілюмінатора, намагаючись ввібрати в себе усе, що бачив — океан, який опускався під нами на тисячі метрів вглиб, коралові скелі, що випиналися з нього гірськими пасмами і розсипалися по поверхні білим борошном, перемеленими сонцем і вітром власними кістками.

Ніхто не знає, скільки островів є на Мальдівах. Вони тут капризують — мовляв, острів це тільки той, на якому ростуть пальми і живуть люди. А я у школі вчив, що острів — це частина суші, яку з усіх боків оточує море. От і вір після цього в науку.

Ми летіли вже близько години, і весь цей час я не відлипав від ілюмінатора, аж поки нарешті літак пішов донизу. Значить це моя зупинка, бо казали, що вона — перша. Я вже просто–таки відчув, як зараз хтось покладе руку на плече: «На наступній виходите?» Але ніхто не озивався. Пілоти смикали на себе якісь ручки, клацали перемикачами — от уже ніколи не думав, що в кабіні їх стільки.

Літак зайшов на посадку і ляпнувся поплавцями на воду. Барабанні перетинки знову завібрували. В ілюмінаторі промайнув острівець з парою зелених кущів. Матрос, який займав своє місце у хвості чи то кормі літака, відкрив люк і взяв до рук мотузку.

Раз–два, і літак прив’язаний. Три–чотири, і моя валіза зникла у люці. П’ять — і я виходжу на понтон.