Щоденник моєї секретарки

У Мальдівів є ще одна перевага — нам не потрібен час для оформлення віз. Тому вже за тиждень я цілую Ірку біля Бориспільської митниці та махаю їй рукою вже з–поза бар’єрів. На зло осінньому Києву голову мою прикрашає легковажна панама, а на шиї мотиляється мотузка з темними окулярами на ній. Черга до прикордонників, сто грамів у барі — і я вже у літаку. Життя триває. Все буде добре — а хіба є варіанти? Ми просто приречені на щастя.

У літаку, який везе мене на Дубаї, повно галасливих бидлуватих співвітчизників. Хоча, можливо, я помиляюся, вони зовсім не бидлуваті, а естетично обдаровані та високоінтелектуальні, просто ретельно приховують це. Ну нічого, після пересадки полегшає, гадаю, небагато з них полетять до Мальдівів — інакше після повернення до Києва доведеться відшмандрикосити близнючок з турбюро за недобросовісну рекламу — разом або по черзі.

Господи, чому все так складно? Чому чоловік не може жити вільно? Он, як наші пращури — кожен мав стільки дружин, скільки міг прогодувати. І ніхто не влаштовував сцен. Князь Володимир тримав цілий гарем, однак це не завадило йому стати святим. А спробував би він зараз пробитися хоч би у митрополити!

Микола Іллєнко, мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок — одну офіційну, другу для душі. Звісно, перша не знала про існування другої, а коли добрі люди відкрили їй очі, вирішила з’ясувати з чоловіком стосунки. Усі жінки люблять з’ясовувати стосунки та ставити питання руба. От і вона туди ж. «Весь вечір ходить по квартирі люта, — розповідав Микола, — кидається усім, що під руку втрапить. Ну, думаю, хтось настукав. Сиджу, чекаю, що буде. Нарешті прийшла до вітальні. З очей іскри, груди здимаються — коротше, повна бойова готовність. «Я хочу з тобою поговорити». Мовчу, дивлюся на неї. «Я хочу задати тобі одне запитання». — Піднімаю очі й уточнюю: «Зачекай. А ти певна, що отримаєш ту відповідь, на яку розраховуєш?» — «Що?» — не розуміє вона. «Ти хочеш поставити питання руба, так? А значить розраховуєш, що я якось відповім. — Мовчить розгублено, кліпає очима. — Отож. А ти подумала, що відповідь може бути зовсім іншою? І що тоді?» — «Не зрозуміла», — каже вона. «Ну, що буде, якщо я відповім не так? Що будемо робити?» Дивлюся, очі забігали, щось почала собі маракувати, потім засопіла, мовчки пішла до кухні, довго гриміла посудом, повернулася та й каже: «Нема у мене до тебе запитань. Іди під три чорти».