Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
У Мальдівів є ще одна перевага — нам не потрібен час для оформлення віз. Тому вже за тиждень я цілую Ірку біля Бориспільської митниці та махаю їй рукою вже з–поза бар’єрів. На зло осінньому Києву голову мою прикрашає легковажна панама, а на шиї мотиляється мотузка з темними окулярами на ній. Черга до прикордонників, сто грамів у барі — і я вже у літаку. Життя триває. Все буде добре — а хіба є варіанти? Ми просто приречені на щастя.
У літаку, який везе мене на Дубаї, повно галасливих бидлуватих співвітчизників. Хоча, можливо, я помиляюся, вони зовсім не бидлуваті, а естетично обдаровані та високоінтелектуальні, просто ретельно приховують це. Ну нічого, після пересадки полегшає, гадаю, небагато з них полетять до Мальдівів — інакше після повернення до Києва доведеться відшмандрикосити близнючок з турбюро за недобросовісну рекламу — разом або по черзі.
Господи, чому все так складно? Чому чоловік не може жити вільно? Он, як наші пращури — кожен мав стільки дружин, скільки міг прогодувати. І ніхто не влаштовував сцен. Князь Володимир тримав цілий гарем, однак це не завадило йому стати святим. А спробував би він зараз пробитися хоч би у митрополити!
Микола Іллєнко, мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок — одну офіційну, другу для душі. Звісно, перша не знала про існування другої, а коли добрі люди відкрили їй очі, вирішила з’ясувати з чоловіком стосунки. Усі жінки люблять з’ясовувати стосунки та ставити питання руба. От і вона туди ж. «Весь вечір ходить по квартирі люта, — розповідав Микола, — кидається усім, що під руку втрапить. Ну, думаю, хтось настукав. Сиджу, чекаю, що буде. Нарешті прийшла до вітальні. З очей іскри, груди здимаються — коротше, повна бойова готовність. «Я хочу з тобою поговорити». Мовчу, дивлюся на неї. «Я хочу задати тобі одне запитання». — Піднімаю очі й уточнюю: «Зачекай. А ти певна, що отримаєш ту відповідь, на яку розраховуєш?» — «Що?» — не розуміє вона. «Ти хочеш поставити питання руба, так? А значить розраховуєш, що я якось відповім. — Мовчить розгублено, кліпає очима. — Отож. А ти подумала, що відповідь може бути зовсім іншою? І що тоді?» — «Не зрозуміла», — каже вона. «Ну, що буде, якщо я відповім не так? Що будемо робити?» Дивлюся, очі забігали, щось почала собі маракувати, потім засопіла, мовчки пішла до кухні, довго гриміла посудом, повернулася та й каже: «Нема у мене до тебе запитань. Іди під три чорти».
Так вони і залишилися жити разом. У повному щасті. Бо стосунки — річ складна. Тим більше між чоловіком і жінкою. Може, вони й тримаються, поки не з’ясовані? Подружжя живе разом багато років, щодня прокидається, свариться, лягає спати — це, власне, і стає життям. А тільки–но хтось поставить питання: «Навіщо?», безглуздя стає очевидним. Отак і тримаємося до першого запитання. Микола, як людина мудра, зумів це упередити.
Сапулин прадід вікував зі своєю бабою і двадцять років скакав у гречку з її рідною сестрою. А коли баба зчинила скандал, перебрався до сестри і тоді вже почав бігати від неї назад до баби. На старості обидві доглядали старого, хазяйнуючи фактично втрьох на дві хати. І всі були задоволені.
Господи, ну чому ти примушуєш нас робити вибір тоді, коли ми найменше до нього готові? Що ми знаємо про сімейні стосунки, коли йдемо під вінець? І в горі, і в радості… Що у двадцять років ми знаємо про горе? Та й про радість — за винятком простих тілесних задоволень та жаги до життя, яка бризкає з тебе на всі боки. І у такому напівпритомному стані, коли половини світу не бачиш, а другу половину не усвідомлюєш, ти повинен обрати все — професію, долю і людину, поруч з якою будеш прокидатися щодня протягом багатьох років? Що ж тут дивуватися, коли сто зі ста претендентів помиляються і витягують квиток з чужою долею? І кому дякувати за те, що потім всі сили витрачаєш на те, щоб зрозуміти це і здолати наслідки неправильного вибору?
От у старі часи наречену обирали батьки. Люди, які знають, що до чого. А мою бабусю видав заміж товариш Сталін — і жили вони з дідом щасливо, аж поки Сталін же їх не розлучив. Потім знову зійшлися, коли нарешті Сталін помер.
Попова донька, учениця інституту шляхетних панянок, бабуся ховалася від радянської влади у глухому селі — тоді якраз був дефіцит вчителів, брали всіх, хто вмів читати, і в походженні особливо не копирсалися. Лікнеп, усі на боротьбу з неписьменністю! А як перші хвилі пошуків ворожого елементу прокотилися мимо — вона вже була червоною вчителькою, і про шкідливе ідеологічне походження не згадувала. Тим більше, що батькові–священику пощастило — його не вислали на Соловки, не поставили до стінки, а дозволили тихо померти від тифу.