Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Тепер уже все там відбулося дуже швидко. Одночасно хлюпнули вгору полум'ям троє вогнищ. Спершу густий дим вкутав хрести з розіп'ятими на них людьми, і їх не стало видно. Але ось у всі вогнища, мабуть, підлили бензину, бо вони враз вибухнули яскравими спалахами і загойдалися криваво-червоними язиками, облизуючи ноги й груди страчуваних.
Натовп сколихнувся, закричав, заголосив. Видно було, як декотрі кинулися кудись бігти, не знаходячи собі місця від жаху. Кілька чоловік рвонулося просто на шерегу автоматників, але тут же впали, скошені кулями.
Мабуть, терплячи невимовні, пекельні муки, кричали й розіп'яті Мікос, Костас і Марія, але їхніх окремих голосів не чутно було в суцільному ревищі сотень людей. Тільки, коли вітер відносив убік дим, видно було, як вони корчилися на хрестах, не маючи змоги рятуватись, чимось собі зарадити. Коси у жінки вже горіли, і полум'я на вітрі діставало їй до обличчя.
— Тату! — раптом вихопився в Андрійка одчайдушний крик. — Таточку рідний!.. Давай застрелимо їх!.. Давай застрелимо!.. Хай вони швидко помруть. Нехай не мучаться так!.. Вже все одно… все одно…
Андрійко хапав батька за поли піджака, за руки і знову спрямовував погляд туди, де горіли вогнища, й кричав розпачливо:
— Таточку! Ми ж — люди!.. Давай застрелимо їх!.. Навіщо ж їм такі муки?..
Левко Пилипович ніби закам'янів, обличчям він був схожий на мерця, який чомусь не падає, а тримається на ногах, і тільки беззвучно шелестів губами:
— Дивись, синку, дивись… На все життя дивись…
І раптом до його свідомості дійшло те, що говорив Андрійко. Він кинувся до кулемета.
— Ти правду кажеш, Андрійку, ми — люди…
Він довго цілився. Він розумів, що на такій відстані можна й промахнутися, і тому довго цілився… З подивом відзначив про себе, що цього разу очі не підводять його. Так, виразно видно і кожен хрест, і Мікоса, і Костаса, і Марію, охоплених полум'ям. Вони ще корчаться, звиваються і, мабуть, несамовито кричать, тільки голосів їхніх не чути, бо над площею, над селищем, над бухтою і над горами під високим небом пливуть і котяться стогін і плач, а над усім цим підіймається сліпучо-яскраве, гаряче сонце.
«Ага, — подумав Левко Пилипович, — це мені через те так і видно, що сонце… Простіть мені, Мікосе, Костасе, і ти, Маріє… навіки славна, прости…»
Він ще раз старанно прицілився і натиснув пальцем на гашетку.
Іще недавно сидів цей старий чоловік і перебирав кожен патрон, готуючи його на ворога. Тепер же цими кулями він б'є не по ворогах, а по своїх людях, по тих, за кого віддав би і власне життя, і зовсім не задумується, скільки ж він витратить цих куль…
І йому, і Андрійкові було видно, що Мікос, Костас і Марія враз стрепенулися й завмерли. Вогонь ще палив їхні тіла, але їм уже не. було боляче.
— А тепер за всіх… За тебе, Мікосе… За тебе, Костасе… За тебе, Маріє… І за синів моїх, Василя та Грицька…
Він спрямував вогонь кулемета на тих, що шеренгою стояли між хрестами і людьми, — на купку гітлерівців, які тепер уже одійшли від хрестів ближче До комендатури. І вороги падали, корчилися на землі. В першу мить вони не зрозуміли, що сталося, звідки і хто стріляє. І тільки тоді, коли перший переполох минув, фашисти зрозуміли, що то стріляє вежа.
Знову — вежа!
На площі коїлося щось неймовірне. Люди то збивалися в купи, то розтікались у різні боки. А коли їх не стало, то не стало й Мікоса, Костаса та Марії, і тільки три звалені хрести лежали на землі, біля них ще кучерявилися та розповзались сірі димки вогнищ.
Гітлерівці перенесли вогонь своїх автоматів і кулеметів на гору, де стояла ненависна для них вежа. Вони били наосліп: по камінню, за яким міг бути невидимий противник, по підозрілих висотках, що могли ховати кулеметні гнізда, по чагарниках. І в шаленій люті били по глухих, німих стінах вежі.
Та вона вже знову мовчала — загадкова для них і неприступна.
13
Місяць лише ковзнув ріжком по горі, що вигиналася по той бік бухти, та й заховався за неї. Був він уже зовсім тонюсінький, тонший за серп, і не світив, а лише вимальовувався сирітською скибочкою на тлі далекого неба. І саме небо згодом обгорнулося густими чорними хмарами. Усе навколо пірнуло в темряву.
Вже не видно ні гір, ні бухти, ні селища, ні тої площі, на якій кілька днів тому стратили Мікоса та його родину. Та ще й вітер розбурхався, прилетівши звідкись із-за моря. Теплий вітер, але пружнисто-тугий і підступний — то приляже, причаїться, ущухне, ніби його й зовсім немає, то зненацька схопиться, свисне по-розбишацькому і так ударить збоку, що аж поточишся.