Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
А море й собі збурунилося, закипіло, загуло й кинуло на скелю свої мільйоннопудові піняво-сиві вали. Чи зміряв хтось коли-небудь оту страшну силу, з якою люте й розбурхане море б'є у скелясті береги? Мабуть, ніхто й ніколи, бо й виміряти її неможливо. Віковічні гори-скелі стогнуть під ударами моря, чинять йому опір, а потім таки здаються, розламуються, розколюються на шматки. І море входить у береги для того, щоб на якийсь час заспокоїтись, набратися сил і знову вдарити…
Реве море, бешкетує в якомусь п'яному буйстві, бурхає вітер. І Левко Пилипович напружує зір, нагострює слух, бо саме такої ночі й можуть проникнути вороги сюди, до вежі.
Таки нічого не сказали катам ні Мікос, ні Костас, ні Марія, бо ось уже скільки часу минуло після тої події на площі, а вороги не зробили жодної спроби напасти на вежу. Коли б вони справді знали, скільки тут людей, то пожертвували б, може, у десять разів більшою кількістю своїх солдатів, аби тільки знешкодити це кам'яне гніздо й забезпечити собі спокійне життя.
Левко Пилипович послав Андрійка у вежу записати чергове зведення Радінформбюро. Він слухає. Дуже уважно слухає. Все — те саме. Тривають тяжкі бої під стінами Севастополя. На окремих ділянках оборони наші переходять у контратаки. Збито ще три ворожих літаки. Наш корабель потопив підводного човна противника… Називаються все нові й нові імена героїв. 'А чи згадає хто оцю вежу, яка теж діє разом із Севастополем? Ніхто не знає, як загинули Василь та Грицько…
Андрійко крутить верньєр приймача, ловить «морзянку». Цифри — літери, цифри — літери… Невідомо, хто й кому їх передає. Але всі вони несуть у собі якийсь важливий зміст. І раптом… Раптом Андрійка аж підкинуло… Він чує свої позивні! їх викликають! їх просять відповісти… Невже ж, невже запрацювала рація, з якою вони втратили зв'язок?
Андрійка зросив гарячий піт. Хлопець похапцем увімкнув передавач, натиснув на головку радіотелеграфного ключа.
«Вас чую, — вистукали його пальці, — вас чую… Готовий приймати».
Схопив папір і олівець, перемикає рацію на прийом.
Так, і його почули. Знову його позивні. А тепер уже не тільки позивні, а й цифри. Групи цифр. Андрійко гарячково записує їх, боячись пропустити бодай одну крапку чи тире. Кілька рядків цифр лягли на папір. Радист просить підтвердити прийняте. Андрійко вмикає передавач.
«Радіограму прийнято», — підтверджує він і записує сигнал кінця радіозв'язку.
Майже не торкаючись ногами землі, мчить він з папірцем у руках до тата. Що в тих цифрах? Що передали з Великої землі? Зараз вони з татом розшифрують, і все стане ясно.
Андрійко вривається на спостережний пункт, як вітер:
— Тату, радіо!.. Нас викликали! Нас почули!?Левко Пилипович спершу теж не повірив:
— А ти не наплутав, хлопче? Ану, давай, давай… Нам, справді нам!..
У радіограмі говорилось: «Радіозв'язок за тим же розкладом. Усе, що відбулося на площі, знаємо. Ви знищили багато гітлерівців, убили коменданта. Захоплені вашою мужністю».
— Ти чуєш, Андрійку? Ти чуєш?.. — Левко Пилипович не знав, куди себе подіти від радощів. Він обняв сина, притиснув до грудей, поцілував у розгарячілі щоки. — Знають про нас. Не забуті ми!.. Але хто це? Хто? Коли б і нам знати… Та хто б не був, а це — наші. Ні, ти тільки подумай: скільки часу збігло, і — на тобі!.. Тепер ми знову не самотні. Ні, ми разом з ними! Є з ким поговорити, порадитись…
Відколи вони у вежі, Андрійко ще ніколи не бачив тата отакого радісного, важко було впізнати його, аж наче й голос змінився. І тим новим голосом він запитує:
— Як же тобі пощастило? От молодчина ти!
— Я думаю: дай послухаю на всяк випадок, — розповідає Андрійко, сяючи очима, — а вони якраз і викликають. Ну, я одразу ж переключився: «Чую вас, передавайте».
— От бачиш, як здорово вийшло! Тепер нам особливо треба сили берегти. Сам бачиш, не забули про нас, хоч і мовчали довго. Ми — потрібні.
— А звідки ж вони знають, що ми самого коменданта вбили?
— Хтось, мабуть, є в селищі. Бачили й доповіли. Ми ж — не на безлюдному острові. Навколо нас не тільки вороги, а й наші люди… Ну, йди поспи, бо я вже все одно не засну.
Андрійкові теж не хотілося спати. Навпаки, він говорив би й говорив про радіограму, дивився б і дивився на повеселілого тата, слухав би його й не наслухався, але скорився наказові й неквапливо побрів до вежі.
А батько знову вдивлявсь у темряву та дослухався до кожного підозрілого звуку.
Так само гуло й стугоніло море, кидаючи на берег важкі, розлючені хвилі. Поривчасто й з присвистом бив по землі невидимими крилами вітер. У темряві ночі десь там, унизу, лежала бухта і спало селище. І десь там же не спали вороги.