Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Глянь, Меробаде, — стилос поета ледве встигає за голосом Аеція, — глянь на оцей напис… «Reparatori rei publicae et parenti invictissimorum principum». Чи ж має гніватись на мене у потойбіччі велика душа мужа з Наїссусу за те, що я — хоча й не вздягнув за його прикладом вінця та багряниці, — забрав у цих його непереможних дітей те, що насправді є силою і владою? А, може, не лише гнівається, а й заздрить?… Воістину, має чого заздрити, — хіба ж не промовив, конаючи, найшляхетніший із римлян, що я rei publicae magna salus, а не тільки її reparator?!… Але я вірю, Марцелліне, що ми рівні… зовсім рівні, бо, хоч я не Август, то він не здобув стільки перемог… І не лише рівні, а й схожі один на одного…
Марно міркуєш, Мінерво, схожі у чім, — не вгадаєш.
Радше поета спитай, він тебе зразу навчить.
Меробад не сумнівається, що цей двовірш — вступ до другої частини нового панегірику, — покриє його новим блиском слави. Оцінює його у три статуї: одну в Кордубі, де він розпочинав науку, і два у Константинополі: на Форумі Аркадія та в Капітолії, у лекторії латинських граматиків. Але сам зовсім не дивується, що його Мінерва марно розмірковує, не відгадуючи, у чому схожі один на одного Аецій та Констанцій Август. «Радше я схожий на царя Аттілу», — думає і раптом зазнає невимовного почуття заздрості: бачить, як Аецій приязно бере під руку Марцелліна. Але поет швидко переміг у ньому ревнощі солдата, закоханого у свого очільника: нема часу… нема часу ні на що!… лише писати!… якомога швидше мережити табличку сотнями все дрібніших, все густіше стиснутих літер!
— Він зневажав варварські способи бою, а я староримський стрій, — Меробад уже стенографує на табличці слова Аеція, — але я по-своєму бив готів, з якими він не міг упоратись, а мене Констанцієвим способом побив Боніфацій. От ми і зрівнялися знову. Але я казав, що ми не лише рівні, а й схожі. Знаєш, чим схожі, Марцелліне?… Послухай: я правнук мезійського селянина, а Констанцій — дитя передмість іллірійського Наїссусу… ми обидва кров’ю і родом далекі від Роми, від Італії… А все-таки не знайдеш каменя на Forum Romanum, зачарований у якому дух старого Риму відрікся б від когось із нас двох, кажучи: «Ви чужі…» Бо ми римляни, як є римлянином ти — далматинець і Меробад — іспанець…. Бо всі ми римські громадяни, cives Romani… бо над своєю колискою чули тільки мову римлян… бо з дитинства нас охороняло і нами керувало римське право… А тепер розваж щось інше, друже… Ось Рома — володарка світу… Рома — столиця сили і справедливості… Ось римський мир — щастя і благословення для людства… Ось римський народ — король, суддя, оборонець і вчитель усіх народів… Хто ж, воістину, вже півстоліття обороняє від знищення Рому, римський мир і римський народ?… Чи, може, обороняються самі?… Так, — коли боронять їх Констанцій чи Аецій… Ось чим ми схожі, друже! Бо, коли нас немає, то що діється з силою Риму, на чиїй він тоді ласці?… Ти вже шарієшся, Марцелліне?… Почекай… послухай… хай пролунають над іменами старої Роми імена її оборонців — се істинна Imperium Uniwersum, та не Romanum, лиш Barbaricum, друже… От полічи: готи — Гайна, Сар і Сигісвульт… вандал — Стиліхон… франки — Арбогаст і Бавтон… алани — Ардабур і Аспар, і…
— І свеб Рицимер! — гукнув, не мігши стримати розгону попередньої думки та на бігу з’єднуючи її в нестямі (як йому гадалося) з тим, що раптом привернуло його погляд. Але одразу стримав розбуялу думку і вже іншим голосом скрикнув до молодого трибуна, — адже ж він зостався в Галлії:
— Що ти тут робиш, Рицимере?!
— Найславутніший мужу… Літорій…
Густо списана табличка вислизає з рук Меробада і розлітається на друзки, з тріском ударившись об гранітну плиту. Як не позбирає вже поет її розприснутих уламків, так ніколи не позбирає звірянь патрикія… ніколи не напише панегірику «De romanitate Aetii»; надії на три нові статуї розбиваються, мов об граніт, об тверде й немилосердне слово Рицимера.
У ті дні, коли, після чотирьохрічної розлуки, Аецій зважився нарешті вибратися до Італії, здавалося, що готська війна була напередодні якнайвдалішого завершення. Імперські війська не лише витіснили Теодоріха за кордони Другої Аквітанії, навіть і з тих її частин, які були визнані за ним мирним договором чотириста тридцятого року, але ще й вторглися з півдня до Новемпопуланії[118], а з північного сходу до краю піктавіїв[119]. Покидаючи Галлію, патрикій наказав Літорієві не зволікати надто довго з укладенням миру, а одразу ж, тільки-но Теодоріх забажає розпочати перемовини, згодитися на відновлення союзу на тих умовах, що готи віддадуть галлійській префектурі усі великі міста, крім, можливо, лише Толози, а із зайнятих ними земель відмовляться від прикордонних окрайців Другої Аквітанії, Піктавіуму та доступу до плавання на Лігері[120]. Але Літорій, обійнявши командування, зовсім не квапився швидко закінчувати війну; не лише переправив з-над Рейну кільканадцять тисяч нових гунських воїнів, але й зажадав від армориканців, які мешкали між Лігером та Британським морем, щоб виконали свій обов’язок федератів, спільно з імператорським військом ударивши по готських володіннях. Взяв-бо шалений і, як казав трибун Рицимер, цілковито нездійсненний замір знищити не лише готську потугу, а й усе готське королівство. Планував повільне і розраховане на довгий час, але неухильне проріджування народу візіготів за допомогою меча й голоду, немилосердне знищення їхнього майна грабунком і вогнем, а, врешті, ліквідацію всієї численної королівської сім’ї та всіх вельможних і шляхетних родів. «Решту продамо в рабство, — казав, — або ж віддамо до ауксиліїв та прикордонних військ, якнайдалі від Галлії, десь під перським чи ефіопським кордоном». Рицимер, бувши сином сестри короля Валлії, отож і близьким родичем Теодоріха, не міг, само собою, плекати ні запалу, ні, бодай, прихильності стосовно замірів Літорія; але не тільки він, — навіть комеси і старші трибуни, чистокровні римляни, недовірливо ставилися до мрій магістра кінноти, вважаючи їх нездійсненною та шкідливою маячнею.
118
Дослівно «країна дев’яти народів».
119
Теперішнє Пуатьє.
120
Лігер — теперішня Луара.