Волден, або Життя в лісах

Чув я й рипіння льоду на ставку, моєму славетному конкордському сусідові, який тривожно крутився й вертівся в ліжку, розбурханий метеоризмом і поганими снами; будив мене й тріск землі у приморозки, такий гучний, наче хтось пригнав воза мені під двері, а на ранок у землі буде тріщина чверть милі завдовжки й третина дюйма завширшки.

Бувало, я чув, як у місячні ночі блукають настом лисиці, шукаючи куріпок чи іншу поживу: вони нервово й демонічно гавкали, як лісові пси, ніби намагалися потамувати якусь тривогу, чи хотіли виговоритися, чи рвалися до світла, чи мріяли стати звичайними псами, які вільно гасають вулицями; адже, враховуючи незбіги в епохах, чи ж не можемо ми припустити, що й серед тварин існує цивілізація, а не тільки серед людей? Мені вони видавалися примітивними людьми, що риють собі нори, завжди побоюються нападу і чекають на своє перетворення. Інколи лисиця, приваблена світлом, підходила до мого вікна, кидала хрипке лисяче прокляття й відступала.

На світанку мене зазвичай будила руда білка (Sciurus Hudsonius), яка гасала дахом і стінами хати, ніби її спеціально для цього відправили до мене з лісів. За зиму я викинув на сніг біля дверей зо пів бушеля недостиглої кукурудзи й залюбки спостерігав за рухами різних тварин, які стікалися до мого порога й цієї наживки. У сутінках і вночі приходили кролики й ласо обідали. Цілий день біля дверей сновигали руді білки, і їхні маневри мене дуже розважали. Спершу з дубів обережно спускалась одна білка, ривками пролітала настом, як листок, підхоплений вітром, робила кілька дивовижно швидких скоків в одному напрямку, не заощаджуючи енергії й поквапливо перебираючи задніми лапами, ніби побилася з кимось об заклад, а потім кілька скоків в іншому, долаючи не більш як пів рода щоразу; потім вона раптом робила непоясненний кульбіт і завмирала з кумедним виразом мордочки, ніби всі очі всесвіту були прикуті до неї, адже кожен рух білки, навіть у найбезлюднішому й найвіддаленішому закутку лісу, має такий вигляд, наче вона, як танцюристка, свідома існування глядачів. Білка завмирала й витрачала на марні роздуми більше часу, ніж знадобилося б, аби здолати всю ту відстань — ніколи не бачив, щоб білки спокійно крокували, — а тоді раптом, так що я не встигав і бровою повести, злітала на молоду сосонку й заводила свій монолог, схожий на звуки будильника. Білка картала своїх уявних глядачів, просторікувала і водночас зверталася до цілого всесвіту; підстав для такої балакучості не бачив ані я, ані, підозрюю, навіть сама білка. Нарешті вона доскакувала до кукурудзи, обирала качан і в той◦же тригонометричний спосіб дострибувала до найвищого гілля в моїй купі хмизу просто під вікнами, де й влаштовувалася на багато годин, вдивляючись мені в обличчя і час від часу здійснюючи вилазки по новий качан. Спершу білка їла пожадливо й розкидалася обгризеними лише наполовину качанами, потім ставала перебірливішою й починала гратися з їжею, скажімо, смакувала тільки серцевину зерняти. Інколи качан, що його необачна тварина притримувала однією лапкою, вислизав і падав на землю; тоді білка зиркала на нього з комічними сумнівами, ніби підозрювала, що в ньому чаїться життя, не знаючи, чи підіймати його, чи добути новий — а чи чкурнути; білка то розглядала кукурудзу, то дослухалася до звуків вітру. Так ці малі зухвальці марно переводили не один качан за день, доки нарешті не вибирали довший і ласіший шматочок, значно більший за них самих, і, вправно ним балансуючи, рушали в ліси, як тигр із буйволом, такими ж зиґзаґами з частими паузами. Качан волочився по землі, заважкий, щоб його підняти, і постійно падав, і це були падіння навскіс, щось середнє між вертикаллю і горизонталлю, але білка рішуче тягла його далі. Дивовижні, легковажні й химерні істоти. Так білка й відносила качан у свою оселю — може, й на вершину сосни за сорок чи п'ятдесят родів звідси, адже я потім знаходив качани по цілому лісі.