Волден, або Життя в лісах

Склалося так, що наступного вечора я опинився в тих полях десь о тій самій порі й почув тихий лемент. Підійшовши в сутінках ближче, я побачив єдиного спадкоємця того роду, що успадкував і чесноти його, й вади, — єдиного, кого ця пожежа заторкнула: простягнувшись на животі, він зазирав у підвал, де ще тлів жар, і щось звично бурмотів собі під ніс. Він весь день трудився на далеких луках над річкою і скористався першою ж миттю, яка належала тільки йому, аби навідати дім своїх предків і юності. Він зазирав у підвал зусібіч і з усіх ракурсів, але виключно лежачи, ніби пам'ятав, що між каміння сховано якийсь скарб, хоча насправді нічогісінько там не було, крім гори цегли й попелу. Дому не стало, і він роздивлявся, що залишилося. Утішений співчуттям, яке вчувалося у самій моїй присутності, він показав мені, наскільки дозволяла темрява, де була криниця — ця, дякувати небесам, згоріти не могла. Він довго порпався під стіною в пошуках журавля, вирізьбленого й зібраного його батьком, намагаючись намацати залізний гак чи скобу, за допомогою яких до важчого кінця кріпили грузило, — все, що йому зараз залишилося, — аби показати, що журавель зроблено на славу. Я обмацав гак і відтоді звертаю на нього увагу майже щодня у своїх прогулянках, адже на ньому висить ціла історія того роду.

А◦ще лівіше — там, де зараз у відкритому полі видніється криниця й бузкові зарості біля стіни, — жили Натінґ і Ле Ґрос. Але повернімося до Лінкольна.

Ще далі в лісах, де дорога підходить найближче до ставка, оселився гончар Вайман, який забезпечував містян глиняним начинням і лишив нащадків. Земних статків ті не нажили й на тій землі мешкали лише з ласки її власника; шериф часто приходив туди в марній спробі зібрати податки й конфісковував для проформи якусь марничку, про що я дізнався з його звітів, адже більше там нічого було забрати. Одного дня посеред літа, коли я сапав свою грядку, біля мене зупинився якийсь чоловік, що віз гончарні вироби на ринок, і спитав про Ваймана-молодшого. Колись давно він придбав у нього гончарне коло й тепер хотів дізнатися, як склалася його доля. Я читав про гончарство й гончарне коло у Святому Писанні, але мені й на думку не спадало, що глеки, якими користуємося ми, не перейшли нам у спадок від тих далеких днів і не ростуть на деревах, ніби плоди. Я був утішений довідатися, що гончарне мистецтво заціліло й на нашій ділянці.