Волден, або Життя в лісах

Йдучи через луки залізничним насипом, я не раз згинався від поривів холодного вітру, бо саме там він розтулювався найвільніше; а коли мороз обпікав мені одну щоку, я, нехай і був поганином, підставляв другу. На возовій дорозі з Бристерського пагорба було не краще. Однак я, мов той добродійник-індіанець, ходив у місто, навіть коли весь сніг з широких відкритих полів замітав волденську дорогу й за якісь пів години стирав сліди мандрівника. До мого повернення встигали вирости нові замети, і я бабрався в дрібному сніжку, що його північно-західний вітер невтомно сипав за різким поворотом дороги, де не було видно ані кролячих слідів, ані навіть найменшого, найдрібнішого сліду білоногої миші. Втім, навіть посеред зими рідко бувало так, щоб я не знайшов теплого болота, де земля пружинила під ногами, з-під снігу пробивалася вічнозелена трава і скунсова капуста, а найвитриваліші пташки чекали на повернення весни.

Хай◦би яка лютувала завірюха, траплялося так, що, коли я повертався ввечері з прогулянки, до моїх дверей тягнулися глибокі сліди дроворуба, при каміні лежав свіжий хмиз, а дім сповнювали пахощі його люльки. А◦коли я залишався вдома в неділю, інколи з-за вікна долинало порипування снігу під ногами високочолого фермера, який здаля брів лісами «побазікати», — він був з тієї нечисленної породи, яку правильніше назвати «людиною на фермі»: нехай він відмовився від професорської мантії на користь сюртука, та однаково вправно чистив хлів від гною й розмірковував про моральний вимір держави й церкви. Ми полюбляли говорити про ті примітивні й прості часи, коли люди з ясною головою збиралися холодної днини навколо великих багать; а коли інші ласощі закінчувалися, ми випробовували свої зуби міцними горішками, давно облишеними мудрими білками, адже горішки з найміцнішими шкаралупами зазвичай порожні.