Життя Дон Кіхота і Санчо

І справді, земна діяльність святого дає найбільше задоволення і найбільший прибуток. Також Іньїґо де Лойола був у своїй юності, як розповідає отець Ріваденейра, другом рицарських романів і прагнув «здобути славу людини доблесті, честі та воєнної слави» («Житіє», книга II, розділ II). Але він читав і інші книги й «у великій згоді із внутрішнім покликом своєї душі хотів змінити своє життя і спрямувати корабель своїх думок до іншого порту, більш надійного, аніж попередні, і напнути нові вітрила, які він зіткав, і розплутати оману та сплетіння свого марнолюбства» (книга II, розділ II). То, може, й цей Іньїґо мав свою Альдонсу, за якою зітхав протягом багатьох років і яка потім спонукала його почати святе життя, після того як він дістав поранення в ногу?

Отже, уривок, наповнений надзвичайно глибоким змістом і глибоким смутком, той, у якому розповідається про зустріч Дон Кіхота з чотирма образáми мандрівних рицарів, які ставили перед собою божественні цілі. Та зустріч здалася кабальєро добрим передвістям, а насправді стала передвістям його близького навернення та його смерті. Незабаром, поліпшивши себе та підсиливши свою спроможність тверезо мислити, він спрямує свої кроки на ліпшу дорогу — дорогу, яка веде до смерті.

Уривок, наповнений надзвичайно глибоким змістом! Чи знайдеться хтось серед нас, тих, хто наслідує або хоче в чомусь наслідувати Дон Кіхота, з ким би не відбулося щось подібне? Сумним завершенням тріумфу є розчарування. Ні, ні, все було не так. Те, що ти робив, і те, що ти казав, не заслуговувало на ті оплески, якими тебе нагороджували. І ти приїздиш додому й опиняєшся на самоті з собою, і тоді падаєш одягненим на ліжко й дозволяєш своїй уяві літати в порожнечі. Ні на чому ти не зосереджуєшся, ні на чому не зупиняєш погляд своєї уяви: тебе опановує глибокий занепад духу. Ні, ні, все було не так. Ти робив уже зроблене й говорив уже сказане: тебе хвалили за те, що не було твоїм. І приходить твоя жінка, переповнена ніжністю, і, побачивши, що ти отак лежиш на ліжку, запитує, що з тобою, щó тебе так турбує, але ти її проганяєш, можливо, надто грубо, кинувши сухо й різко: дай мені спокій! І ти залишаєшся на війні. І поки ті, хто тебе осуджує, думають, що ти сп’янів від тріумфу, ти насправді перебуваєш у стані глибокого смутку, дуже глибокого смутку, ти почуваєш себе пригніченим, неймовірно пригніченим. Ти став огидним самому собі; ти не можеш повернутися назад, не можеш обернути час і сказати тим, хто захотів би тебе слухати: «Усе це — брехня; я навіть не знаю, що я хочу сказати; ми обманюємо самі себе; я почуваю себе ніби на сцені; тож розійдімося по своїх домівках і подивімося, чи зможемо ми там поліпшити самих себе й підсилити свою спроможність тверезо мислити».