Життя Дон Кіхота і Санчо

Зрештою, Дон Кіхот таки зіп’явся на ноги й, навіть не попрощавшись із жителями вигаданої Аркадії, рушив у дальшу подорож, ще більш засмучений, аніж доти. Бо він виїхав засмучений уже з дому дуків. І коли Санчо почав закусувати, він йому сказав: «Їж, їж, друже Санчо! Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих». А я нехай умру! А я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих! Чи в ті хвилини не думав ти, бідолашний кабальєро, про зачарування Дульсінеї, і чи не думав твій Алонсо про чари його Альдонси?

«Я, Санчо, — провадив Дон Кіхот, — на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти — щоб умерти, ївши». Надзвичайно влучне висловлювання! Атож, герої всіх різновидів народжуються для того, щоб жити, постійно вмираючи. Коли кабальєро побачив, як його «потоптано, понівечено і збагнічено ратицями брудних нечистих товаряк», він вирішив померти з голоду. Невідворотність смерті, яка наближалася до нього швидкими кроками, осяяла йому розум і розвіяла темряву божевілля, що огортала його. Тепер він уже розумів, що по ньому пройшлися потоптом брудні й нечисті тварини, і він уже не думав, що йшлося про витівки якихось недоброзичливо настроєних проти до нього чарівників.

Мій бідолашний сеньйор! Фортуна зневажливо обернулась до тебе спиною. Але з цієї причини ти не втратив своїх сподівань, і твої сподівання — це твоя справжня фортуна; твоє щастя — у твоїх надіях. Хіба ж не жив ти надіями протягом дванадцятьох довгих років і не сподівався неможливого, і хіба не були твої сподівання тим більшими, чим меншою була надія на те, що вони справдяться? Немає сумніву, у твоїй пам’яті відклалися рядки, які ти прочитав у другій пісні суворої «Араукани», що її написав мій земляк Ерсілья[111]: