Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
—Хто яс то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. —Щось, мов, знайоме, здається?..
—Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі, — каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.
— Та я немов тебе де бачила?
— Може, й бачила... не знаю.
— Чи не Варениченко?
— Може, й він...
— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.
— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.
— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль: — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап — я тобі скажу — все одно, що ведмідь... Як піймав мене в лабети, як придавив, — то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, — тільки б і світа бачив...Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, — та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда... Отже, спасибі, виручив!..
— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.
— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл. — Трохи-лиш чи не більш од жидівських! — Та, витягши другий, кинув теж на стіл.
Усі так і обступили кругом столу.
— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувала всячини...
Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила тарілки.
Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі хинулись на страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла в другу хату.
— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.
— Якого Варениченка? Ні, не знаю.
— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох жінках був жонатий?..
Ні не знаю.
Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!
Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, — пішла.
— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.
— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.
— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.
Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.
— А ти як його знаєш? — пита її батько.
— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.
— Як же він тебе злякав?
— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.
— Ага... Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.
— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.
«Раю мій... щастя моєї — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!.»
Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі... Йому ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива... «А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата — як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!»
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається... Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотіло... Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору... «Ку-ку-ріку-у-у!»—прокричав десь поблизу півень — і замовк... Чіпка сплюнув; перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!..» Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. «І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!» — подумав, здригнувши. Чіпка... А тут сон — мов безвісті забіг, і на думку не зійде. «Піти хоч люльки покурити».