Мене називають Червоний

Проте мені вже обридло спостерігати за помилками художників, які й на війні ніколи не бували, сидять удома, наче жінки. Коли я скачу, то вони зображають обидві мої ноги витягнутими вперед. Та жоден же кінь так не скаче, наче заєць. Я коли рухаюся, то переставляю ноги по черзі. А ще в сценах військових походів зображають одну з моїх передніх ніг немов прирослою до землі, а друга тим часом витягнута вперед, ніби в цікавого собаки. Жоден кінь так не скаче! В тих же сценах наші тіні однакової форми слідують одна за одною двадцять разів, але де ви знайдете загін сипахіїв, котрий би гнав коней у ногу! Коли ж на нас ніхто не дивиться, то ми щипаємо зелену травичку, а не стоїмо випростані й граційні, на когось чекаючи, як малюють. Чому забувають, що ми їмо, п'ємо, випорожнюємося, спимо? Чому бояться зображати наше велетенське достоїнство? У мене, слава Богу, воно намальоване. Якщо ніхто не бачить, то жінки з дітьми особливо полюбляють тішити свої очі, роздивляючись наше знаряддя. Що ж тут поганого? Чи й проти цього виступає ходжа-ерзурумієць?

Розповідають, що колись у Ширазі жив один недовірливий шах. Він до смерті боявся, що вороги скинуть його і посадять на трон сина, тому не відправив принца намісником в Ісфаган, а заточив у найвіддаленішій кімнаті палацу. Тридцять один рік жив той невільником у кімнаті, звідки не було видно ані двору, ані його садка. Принц виховувався на книжках. Коли його батько помер, він, щойно посівши трон, попросив: «Заради Аллаха, приведіть до мене коня, я завжди натрапляв на його зображення в книжках. Цікаво, який він насправді?» Йому привели найкращого чалого коня зі стайні палацу, й принц узрів, що з його ніздрів іде пара, ніби дим із комина, що його зад — ніби непристойне видовисько, що шерсть не вилискує, як на малюнках, а той же круп — грубий і негарний. Його мрії розбилися в прах, і він велів позабивати в державі всіх коней. Сорок днів тривала та жорстока бійня нещасних тварин, річки Шираза почервоніли від крові й укрилися пеленою смутку. А коли почалася війна, новий шах виставив проти кінноти свого ворога, правителя Каракоюнлу Туркмен-бея, лише піхотинців. Шаха розгромили й порубали на шматки — здійснилося правосуддя Аллаха. Тож не сумуйте, гадаючи, що кров коней нічого не варта, як лжесвідчать деякі книжки.