Мене називають Червоний

Лемент сповіщав усьому махаллє про смерть Еніште-ефенді, тепер мені його кончина завдавала нестямного болю, якого я досі так гостро не відчував. Байдуже, щирим чи фальшивим було голосіння Шекюре, проте воно брало за душу. Несподівано для самого себе я теж заплакав. Можливо, жалів себе до сліз. Та чому плакав — не знаю: чи то справді з горя, чи то від страху, що доведеться відповідати за смерть дядька.

— Пішов від нас, пішов, пішов мій таточко, пішов, пішов! — голосила Шекюре.

Я голосив у такому ж дусі, однак не тямлячи, що саме примовляю. З сусідських порогів, із-за щілин віконниць на нас націлилися очі мешканців махаллє. Я дивився на себе їхніми ж очима й вважав, що все чиню як слід. Може, мої туга та біль і не були до кінця щирими, однак, плачучи, я позбувався своїх тривог, підозр, що мене звинуватять у злочині, навіть страху перед Хасаном і його людьми.

Шекюре була моєю, і я неначе святкував свою перемогу, здіймаючи лемент і вмиваючись слізьми. Моя дружина теж голосила, я потяг її за руку до себе і, не звертаючи уваги на дітей, котрі, плачучи, наближалися до нас, поцілував у обидві щоки. Її щоки були ніжні, немов м'яке шовкове простирадло, а пахли мигдалевим деревом з нашого дитинства. Я відчув це, попри власні сльози.

Ми всі, разом із дітьми, підійшли до небіжчика. «La illahe ülallah»[151] — виголосив я, так наче тут і не лежав два дні труп, який добряче тхнув, а хтось ще тільки помирав. Це мали бути останні дядькові слова, які він мусив повторити, щоб потрапити в рай. І ми вдали, ніби дядько повторив їх, після чого усміхнулися, не відводячи погляду від чомусь понівеченого обличчя та розтрощеної голови. Тоді ж, тримаючи руки догори долонями, я прочитав суру «Ясін»,[152] усі мовчки вислухали. Шекюре принесла шмат чистого батисту, і ми дбайливо підв'язали дядькову шелепу, котра відвисала, потім співчутливо закрили вціліле око, злегка перевернули тіло на правий бік і перевернули так, аби те, що колись називалося «обличчям», було спрямоване в бік кибли.[153] Шекюре прикрила батька чистим простирадлом.

Діти з уважністю лікаря спостерігали за нашими діями. Мені це сподобалося. Радувала й тиша, яка настала після наших ридань. Зрештою я почувався людиною, в якої таки є жінка, сини, родинне тепло та домашній затишок, мої думки врівноважилися, страхи, навіяні смертю Еніште, відступили.

Я зібрав малюнки, склав у палітурку й вибіг з дому, надягти свій цупкий каптан. Назустріч мені ішла стара тітка, сусідка, вчувши голосіння, вона спішила поспівчувати нашому горю собі на втіху. З нею марширував зашмарканий онук, який уже смакував майбутню розвагу. Я минув їх, удавши, що не помітив, і попростував до мечеті.

Мишина нора, яку імам називав «домом», крихітна хатина, за яку нічого, крім сорому, не відчуєш, стояла біля розкішної мечеті з велетенською банею та просторим двором — їх так зараз будують. Проте імам, як і решта духовенства, розширив свої володіння на територію цілої мечеті, тому анітрохи не зважав, що його жінка розвішує вицвілу білизну в дворі на мотузку між двома каштанами. Двоє нахабних псів теж мали себе за таких же повноцінних власників двору, як і сім'я імама-ефенді. Відбившись від їхніх атак та спекавшись синів імама, котрі ганялися за собаками зі швабрами в руках, ми з імамом віддалилися в один з тихих закутків двору.